Особенно,... 
243 
З одного кинутого на міледі погляду він зрозумів усе, що відбувається у неї в душі.
— Хай так, — сказав він, — але принаймні сьогодні ви мене ще не вб'єте; у вас немає зброї, до того ж, я насторожі. Ви почали розбещувати мого бідолашного Фелтона: він став уже піддаватися вашому пекельному впливові. Але я хочу врятувати його. Він вас більше не побачить, усе скінчено. Зберіть свої речі: завтра ви рушаєте в дорогу. Я був призначив відплиття на двадцять четверте число, але потім подумав: чим швидше справу буде владнано, тим усе це буде певніше. Завтра опівдні я матиму наказ про ваше заслання, підписаний Бекінгемом. Якщо ви, перш ніж сісти на корабель, скажете хоч комусь бодай одне слово, мій сержант всадить вам кулю в лоб — він має такий наказ. Якщо на кораблі ви без дозволу капітана скажете хоч комусь бодай одне слово, капітан накаже викинути вас у море — він має таке розпорядження. До побачення; це все, що я хотів вам сказати. Завтра я ще раз прийду сюди — попрощатися з вами!
Барон вийшов з кімнати.
Міледі вислухала погрозливу тираду із зневажливою усмішкою на губах, але з шаленою люттю в душі.
Принесли вечерю; полонянка відчула, що їй треба підживитися, — адже вона не знала, що станеться цієї ночі, яка вже наближалась, похмура й грізна, бо по небу клубочились важкі хмари, й далекі спалахи блискавок віщували грозу.
Гроза почалася близько десятої години. Міледі з радістю бачила, що природа поділяє сум'яття, яке панувало у неї в душі. Грім гримів у небі, мов гнів у її серці; їй здавалось, що пориви вітру куйовдять її волосся точнісінько так, як гнуть віти дерев і зривають з них листя. Вона голосила, наче ураган, і її голос зливався з могутнім голосом природи, яка немовби теж несамовито стогнала в розпуці.
Раптом міледі почула — хтось стукає в шибку. В спалаху блискавки вона помітила за ґратами людське обличчя.
Вона підбігла до вікна й відчинила його.
— Фелтоне! — вигукнула вона. — Я врятована!
— Так, — відповів Фелтон, — але тихше, тихше! Мені треба ще підпиляти прути на ґратах. Стережіться, щоб вони не побачили вас у віконечко дверей.
— Оце вже вам доказ того, що Бог за нас, Фелтоне, — сказала міледі. — Вони забили віконце дошкою.
— Це добре — Бог позбавив їх розуму! — відповів Фелтон.
— Що я маю робити? — спитала міледі.
— Нічого. Тільки зачиніть вікно. Спробуйте заснути або принаймні лягайте в ліжко не роздягаючись; коли я скінчу роботу, то постукаю в шибку. Але чи зможете ви йти за мною?
— Авжеж!
— А ваша рана?
— Завдає мені страждань, але не заважає ходити.
— Тоді будьте напоготові; чекайте мого знаку.
Міледі зачинила вікно, погасила лампу й лягла, скрутившись калачиком у ліжку. Серед стогону бурі вона чула скрегіт ножівки по ґратах і за кожним спалахом блискавки бачила Фелтонову тінь за шибкою.
Цілу годину вона пролежала, затамувавши подих, дослухаючись, вкриваючись холодним потом і відчуваючи, як серце в неї заходиться від моторошного страху при найменшому шурхоті, що долинав з коридора.
Бувають години, довші за роки.
Нарешті Фелтон знову постукав у шибку.
Міледі скочила з ліжка й відчинила вікно. Два прути ґрат були перепиляні, і в отвір могла вільно пролізти людина.
— Ви готові? — спитав Фелтон.
— Так. Що мені взяти з собою?
— Золото, коли воно у вас є.
— Так, на щастя, мені залишили те золото, яке я мала при собі.
— Тим краще, бо я витратив усі свої гроші, щоб найняти корабель.
— Візьміть, — сказала міледі, віддаючи Фелтонові мішечок з луїдорами.
Фелтон узяв його й кинув униз, до підніжжя стіни.
— А тепер, — мовив він, — спускаймося.
— Гаразд.
Міледі стала на крісло і висунулась у вікно. Вона побачила, що молодий офіцер висить над безоднею на мотузяній драбині.
Вперше в житті її охопив жах: адже вона все-таки була жінка. Вона мало не заточилась.
— Саме цього я й боявся, — мовив Фелтон.
— Дрібниці, дрібниці, — відповіла міледі. — Я заплющу очі.
— Ви довіряєте мені? — спитав Фелтон.
— Ще б пак!
— Простягніть мені руки; схрестіть їх. Ось так.
Фелтон зв'язав їй зап'ястя своєю хусткою, а поверх хустки ще й мотузкою.
— Що ви робите? — здивовано спитала міледі.
— Покладіть мені руки на шию й нічого не бійтеся.
— Але ж ви можете втратити рівновагу, і ми обоє розіб'ємось.
243 
