Особенно,... 
244 
— Будьте спокійні — я моряк.
Не можна було гаяти ні хвилини. Міледі обхопила руками шию Фелтона і з його допомогою прослизнула у вікно.
Фелтон почав повільно спускатися зі сходинки на сходинку. Незважаючи на вагу двох тіл, драбина хиталася в повітрі від лютих поривів бурі.
Раптом Фелтон зупинився.
— Що сталося? — спитала міледі.
— Тихше, — сказав Фелтон, — я чую кроки.
— Нас помітили?
Вони замовкли, прислухаючись.
— Ні, — мовив нарешті Фелтон, — нічого страшного.
— Чиї це кроки?
— Це вартові обходять замок.
— А де вони мають пройти?
— Саме під нами.
— Вони нас помітять.
— Ні, якщо не спалахне блискавка.
— Вони зачеплять за кінець драбини.
— На щастя, вона на шість футів не дістає до землі.
— Ось вони, Боже мій!
— Тихше!
Затамувавши подих, втікачі нерухомо висіли в двадцяти футах над землею.
Саме в цю мить під ними, сміючись і розмовляючи, проходили солдати.
Для втікачів настала страшна хвилина.
Патруль пройшов; кроки подаленіли, й голоси мало-помалу затихли.
— Тепер, — сказав Фелтон, — ми врятовані. Міледі зітхнула й знепритомніла.
Фелтон знову почав спускатися. Діставшись до кінця драбини й не відчуваючи далі опори під ногами, він став чіплятися за сходинки руками. Вхопившись нарешті за останню сходинку, молодий офіцер повис на ній і торкнувся ногами землі. Фелтон нахилився, підібрав мішечок із золотом і взяв його в зуби.
Потім він схопив міледі на руки й хутко подався в бік, протилежний тому, куди пішов патруль. Незабаром він звернув з дозорного шляху, спустився поміж стрімчаків до моря і, діставшись до берега, свиснув.
У відповідь долинув такий самий свист, і за п'ять хвилин неподалік з'явився човен з чотирма веслувальниками.
Човен підплив так близько, як тільки було можливо, але недостатня глибина все-таки не дозволяла йому пристати до берега.
Фелтон увійшов по пояс у воду, нікому не довіряючи свою дорогоцінну ношу.
На щастя, буря почала вщухати. Тільки море ще лютувало. Маленький човен стрибав на хвилях, неначе горіхова шкаралупа.
— До шхуни! — наказав Фелтон. — Веслуйте швидше. Матроси почали гребти. Але море так вирувало, що весла ледве розтинали воду.
І все-таки втікачі віддалялись од замку; це було найважливіше. Ніч була така темна, що з човна майже неможливо було розрізнити берег, а про те, щоб з берега хтось побачив човен, годі було й думати.
На воді похитувалась чорна цятка.
Це була шхуна.
Поки матроси веслували до неї, Фелтон розплутав спочатку мотузку, а потім і хустку, якою були зв'язані руки міледі.
Вивільнивши їй руки, він зачерпнув морської води і збризнув утікачці обличчя.
Міледі глибоко зітхнула й розплющила очі.
— Де я? — спитала вона.
— Ви врятовані, — відповів молодий офіцер.
— Врятована! Врятована! — вигукнула міледі, — Так, ось небо, ось море! Повітря, яким я дихаю, повітря волі. Ах!.. Дякую вам, Фелтоне, дякую!
Молодий офіцер пригорнув її до серця.
— А що з моїми руками? — мовила міледі. — Мені їх наче здушили в лещатах!
Міледі звела руки: її зап'ястя й справді заніміли й посиніли.
— Бідолашна! — зітхнув Фелтон, дивлячись на ці гарні руки й сумно схиливши голову.
— О, це дрібниці, дрібниці! — вигукнула міледі. — Тепер я пригадала!
Вона кинула оком довкола себе.
— Він тут, — сказав Фелтон, ногою підсунувши до неї гаманець із золотом.
Втікачі підпливли до шхуни. Вахтовий гукнув до них; з човна відповіли.
— Що це за корабель? — спитала міледі.
— Шхуна, яку я найняв для вас.
— Куди вона мене довезе?
— Куди вам буде завгодно, аби тільки ви висадили мене в Портсмуті.
— Що ви збираєтесь робити в Портсмуті? — спитала міледі.
— Виконати наказ лорда Вінтера, — відповів Фелтон з похмурою усмішкою.
— Який наказ? — спитала міледі.
— Невже ви не розумієте? — сказав Фелтон.
— Ні; поясніть, прошу вас.
— Не довіряючи мені більше, він вирішив стерегти вас сам, а мені звелів одвезти на підпис Бекінгемові наказ про ваше заслання.
— Коли він вам не довіряє, як же він не побоявся доручити вам цей наказ?
— Хіба мені треба знати, що я везу?
— Ваша правда. І ви їдете до Портсмута?
— Я не можу гаяти часу: завтра двадцять третє число, і Бекінгем відпливає з флотом.
244 
