Особенно,... 
49 
— О ні, добродію, ні! І я сподіваюсь довести вам, що не лишуся невдячною. Але чого хотіли від мене ці люди, про яких я спочатку подумала, що вони злодії, і чому тут немає пана Бонасьє?
— Ці люди, пані, страшніші за злодіїв, бо вони — агенти пана кардинала; ну, а вашого чоловіка, пана Бонасьє, немає тут тому, що вчора його арештували й відвели до Бастилії.
— Мій чоловік у Бастилії! — вигукнула пані Бонасьє. — О Боже! Що він скоїв? Бідолашний! Адже він — сама невинність!
І щось схоже на усмішку осяяло ще й досі перелякане обличчя молодої жінки.
— Що він скоїв, пані? — спитав Д'Артаньян. — Я гадаю, єдиний його злочин — це те, що він має водночас щастя і нещастя бути вашим чоловіком.
— Отже, добродію, ви знаєте, що…
— Я знаю, пані, що вас викрали.
— Але хто? Це вам відомо? О, коли відомо, то скажіть мені!
— Незнайомець років сорока — сорока п'яти, чорнявий, засмаглий, зі шрамом на лівій скроні.
— Так, так; але його ім'я?
— Його ім'я? Воно мені невідоме.
— І мій чоловік знав, що мене викрали?
— Він довідався про це з листа, якого написав йому сам викрадач.
— А чи не підозрює він, — ніяково спитала пані Бонасьє, — чого мене викрали?
— Наскільки пригадую, він приписував це політичним міркуванням.
— Я в це спочатку не вірила, але тепер пристаю до тієї ж думки. Отже, мій любий пан Бонасьє ні на хвилину не підозрював мене?
— О ні, пані, він надто гордий з вашої розсудливості, а особливо з вашого кохання.
Ледь помітна усмішка вдруге перебігла по рожевих губках чарівної молодої жінки.
— Але, — вів далі Д'Артаньян, — як вам пощастило втекти?
— Мене на хвилинку лишили саму, а що я вже зранку знала про причину мого викрадення, то зв'язала два простирадла й спустилася по них з вікна; сподіваючись застати чоловіка вдома, я відразу ж побігла сюди.
— Щоб шукати в нього захисту?
— О ні! Я добре знаю, що мій бідолашний чоловік не здатен мене захистити; та оскільки він усе-таки міг стати нам у пригоді, я вирішила його попередити.
— Про що?
— Це вже не моя таємниця, і тому я не можу вам її довірити.
— Але ж, — зауважив Д'Артаньян, — даруйте, пані, що я, звичайний гвардієць, насмілююсь закликати вас до обережності, але ж, здається мені, тут не підходяще місце для того, аби звіряти таємниці. Люди, яких я примусив тікати, можуть незабаром повернутися з підкріпленням; коли вони нас тут застануть — ми загинули. Я, правда, послав по трьох моїх друзів, але хтозна, чи вони зараз удома!
— Так, ви маєте слушність! — перелякано вигукнула пані Бонасьє. — Тікаймо, рятуймося!
З цими словами вона схопила Д'Артаньяна за руку й потягла його до виходу.
— А куди ж тікати? — спитав Д'Артаньян. — І як рятуватися?
— Спершу тікаймо подалі від цього будинку, а там видно буде. І вони, вибігши з дому й навіть не зачинивши за собою дверей, швидко подалися вулицею Могильників униз, вибігли на вулицю Фосселе-Пренс і зупинилися тільки на площі Сен-Сюльпіс.
— Що нам робити далі? — спитав Д'Артаньян. — Куди накажете вас одвести?
— Я й сама до пуття не знаю, — сказала пані Бонасьє. — Я збиралася через свого чоловіка зв'язатися з паном де Ля Портом і довідатись від нього про те, що сталося в Луврі за останні три дні та чи безпечно для мене туди з'явитися.
— Але я теж можу піти попередити пана де Ля Порта, — зауважив Д'Артаньян.
— Безперечно. Тільки ось у чім біда: пана Бонасьє знають у Луврі і його туди напевно пропустять, а вас ніхто не знає; отже, двері перед вами будуть зачинені.
— І що з того? — вигукнув Д'Артаньян. — Поза всякими сумнівами, ви маєте біля якого-небудь входу до Дувру відданого воротаря, який, почувши пароль…
Пані Бонасьє пильно глянула на юнака.
— А якщо я скажу вам цей пароль, — спитала вона, — чи забудете ви його відразу після того, як скористаєтеся ним?
— Слово честі, слово дворянина! — вигукнув Д'Артаньян з такою щирістю, яка не лишала місця для сумнівів.
— Гаразд, я вам вірю; ви здаєтеся мені славним юнаком, але пам'ятайте: можливо, саме зараз ваше щастя залежить од вашої скромності.
— Мені не потрібні обіцянки, і я по совісті зроблю все, що зможу, аби прислужитися королю та бути приємним королеві, — сказав Д'Артаньян. — Отже, розпоряджайтеся мною, як своїм другом.
— А куди ви подінете мене, поки повернетеся?
— Чи немає у вас кого-небудь знайомого, до якого пан де Ля Порт міг би прийти по вас?
49 
