ФАНТАСТИКА

ДЕТЕКТИВЫ И БОЕВИКИ

ПРОЗА

ЛЮБОВНЫЕ РОМАНЫ

ПРИКЛЮЧЕНИЯ

ДЕТСКИЕ КНИГИ

ПОЭЗИЯ, ДРАМАТУРГИЯ

НАУКА, ОБРАЗОВАНИЕ

ДОКУМЕНТАЛЬНОЕ

СПРАВОЧНИКИ

ЮМОР

ДОМ, СЕМЬЯ

РЕЛИГИЯ

ДЕЛОВАЯ ЛИТЕРАТУРА

Последние отзывы

Слепая страсть

Лёгкий, бездумный, без интриг, довольно предсказуемый. Стать не интересно. -5 >>>>>

Жажда золота

Очень понравился роман!!!! Никаких тупых героинь и самодовольных, напыщенных героев! Реально,... >>>>>

Невеста по завещанию

Бред сивой кобылы. Я поначалу не поняла, что за храмы, жрецы, странные пояснения про одежду, намеки на средневековье... >>>>>

Лик огня

Бредовый бред. С каждым разом серия всё тухлее. -5 >>>>>

Угрозы любви

Ггероиня настолько тупая, иногда даже складывается впечатление, что она просто умственно отсталая Особенно,... >>>>>




  54  

— Авжеж; Араміс — один з найближчих моїх друзів.

— Араміс! Хто це?

— Та годі вам! Може, ви ще скажете, що не знаєте Араміса?

— Я вперше чую це ім'я.

— Може, ви також уперше приходили до цього будинку?

— Безперечно.

— І ви не знали, що в ньому мешкає молодий пан?

— Ні.

— Що він — мушкетер?

— Не мала ані найменшого уявлення.

— Отже, ви шукали не його?

— Ні! До того ж, ви самі добре бачили, що та, з ким я розмовляла, була жінка.

— Так; але ця жінка — приятелька Араміса.

— Мені про це нічого не відомо.

— Хоч вона й живе у нього.

— Це мене не обходить.

— Але хто вона?

— О, це не моя таємниця.

— Люба пані Бонасьє, ви чарівна жінка; але водночас ви й надзвичайно таємнича…

— Може, я щось втрачаю від цього?

— Ні, навпаки, — ви стаєте ще чарівнішою.

— Тоді дайте мені руку.

— Охоче. А тепер?

— Тепер проведіть мене.

— Куди?

— Туди, куди я йду.

— А куди ви йдете?

— Ви це побачите, бо залишите мене біля дверей.

— Чи можна буде вас зачекати?

— Це буде марною справою.

— Але ж ви повертатиметесь самі?

— Може, так, а може, й ні.

— А хто вас буде супроводити — чоловік чи жінка?

— Я ще не знаю.

— Але ж я дізнаюся!

— В який спосіб?

— Зачекаю вас і побачу, з ким ви вийдете.

— В такому разі до побачення!

— Чому?

— Ви мені не потрібні.

— Але ж ви просили…

— Допомоги дворянина, а не нагляду шпигуна.

— Це слово здається мені надто суворим!

— А як називають тих, хто стежить за людьми всупереч їхньому бажанню?

— Нескромними.

— Це слово здається мені надто м'яким.

— Гаразд, добродійко, я зрозумів: я мушу робити все, що ви накажете.

— Чому ви позбавили себе заслуги зробити це відразу?

— А хіба немає заслуги в каятті?

— І ви справді каєтесь?

— Я й сам не знаю. Знаю тільки — я ладен зробити все, що ви накажете, коли тільки дозволите відвести вас туди, куди ви поспішаєте.

— А тоді ви мене залишите?

— Так.

— І не підстерігатимете, поки я вийду?

— Ні.

— Слово честі?

— Слово дворянина!

— Тоді дайте мені руку й ходімо далі.

Д'Артаньян запропонував руку пані Бонасьє, яка, так і не знаючи, сміятися їй чи плакати, сперлася на неї, і обоє пішли вгору по вулиці Лягарп. Тут молода жінка знову збентежилась, як і там, на вулиці Вожирар. Проте за якусь мить усе-таки впізнала потрібні їй двері.

— А тепер, добродію, — сказала вона, підходячи до дверей, — у мене тут справи. Тисячу разів дякую за вашу благородну допомогу, що позбавила мене всіх небезпек, на які я могла наразитись. Але наспів час виконати ваше слово: я прийшла туди, куди мені було потрібно.

— І вам нічого буде боятися по дорозі назад?

— Хіба що злодіїв.

— Невже цього замало?

— А що вони зможуть у мене взяти? Я не маю при собі жодного деньє[87].

— Ви забуваєте про чудову гаптовану хусточку з гербом.

— Яку?

— Ту, яку я знайшов біля ваших ніг і поклав вам у кишеню.

— Замовкніть, замовкніть, нещасний! — вигукнула молода жінка. — Невже ви хочете моєї смерті?

— Ви самі добре розумієте, що небезпека не минула, якщо одне-однісіньке слово примусило вас затремтіти. До того ж, ви самі сказали: коли хтось почує це слово, то ви загинете. Послухайте мене, добродійко, — вигукнув Д'Артаньян, схопивши пані Бонасьє за руку і палко глянувши на неї, — послухайте мене, будьте сміливішою, довіртеся мені; невже ви ще й досі не прочитали в моїх очах, що моє серце палає до вас тільки відданістю й прихильністю!

— Так, — відповіла пані Бонасьє. — Тому ви й можете розпитувати мене про мої таємниці, і я вам щиро розповім про них, але чужі таємниці — це інша річ.

— Гаразд, — мовив Д'Артаньян, — я сам їх розкрию. Адже від цих таємниць залежить ваше життя; тож хай вони стануть також і моїми таємницями.

— Остерігайтеся цього, — вигукнула молода жінка так схвильовано, що Д'Артаньян мимоволі здригнувся. — О, не втручайтеся в те, що стосується мене! Не намагайтеся більше допомагати мені в тому, що я мушу виконати; прошу вас про це в ім'я того почуття, яке ви маєте до мене, в ім'я послуги, яку ви мені зробили і якої я не забуду, доки житиму на світі. Повірте моїм словам. Не думайте більше про мене — я більше не існую для вас; хай усе буде так, ніби ви ніколи мене й не бачили.


  54