118 
— Оце і все, — усміхаючись, сказав Воланд, — воно не встигло нагрішити. Робота Абадонни бездоганна.
— Я не хотіла б бути по тому боці, проти якого цей Абадонна, — сказала Марґарита, — на чиєму він боці?
— Що далі говорю з вами, — люб’язно відгукнувся Воланд, — то більше переконуюся в тому, що ви вельми розумна. Я заспокою вас. Він навдивовижу безсторонній і однією мірою співчуває обом супротивним таборам. Отож і наслідки для кожного табору бувають завжди однаковісінькі. Абадонно! — неголосно покликав Воланд, і тут із стіни з’явилася постать якогось кощавого чоловіка в темних окулярах. Ці окуляри чомусь справили на Марґариту таке сильне враження, що вона, тихенько зойкнувши, уткнулася обличчям у ногу Воландові. — Та годі вам! — гукнув Воланд. — Які-бо нервові сучасні люди. — Він з розмаху плеснув Марґариту по спині, так що її тіло аж загуло, як дзвін. — Таж бачите, що він в окулярах. І не було такого жодного випадку, та й не буде, щоб Абадонна з’являвся перед будь-ким передчасно. Врешті, я тут. Ви у мене гостею! Я просто хотів показати його вам.
Абадонна стояв непорушно.
— А можна, щоб він на секунду скинув окуляри? — запитала Марґарита, тулячись до Воланда і здригаючись, але вже з цікавості.
— А ось цього не можна, — серйозно відповів Воланд і махнув рукою Абадонні, й того не стало. — Що ти хочеш сказати, Азазелло?
— Мессіре, — відповів Азазелло, — дозвольте мені сказати. У нас двоє сторонніх: красуня, котра хлипає і благає, щоб її залишили з господинею, а з нею ще, даруйте, її кнур.
— Дивно поводяться красуні, — зазначив Воланд.
— Це Наташа, Наташка! — вигукнула Марґарита.
— Ну, лишіть коло господині. А кнура — до кухарів.
— Зарізати? — перелякано скрикнула Марґарита. — Згляньтесь, мессіре, це Микола Іванович, мешканець з нижнього поверху. Тут непорозуміння, вона, бачите, мазнула його кремом…
— Але даруйте, — сказав Воланд, — якого біса і хто його різатиме? Хай посидить разом з кухарями, оце й усе! Не можу, погодьтесь, я пустити його у бальну залу!
— Ще б пак… — докинув Азазелло і доповів: — Північ надходить, мессіре.
— Гаразд. — Воланд звернувся до Марґарити: — Ну-бо, прошу вас… Наперед вдячний вам. Не розгублюйтесь і нічого не бійтеся. Нічого не пийте, окрім води, а то розімлієте і вам буде важко. Час!
Марґарита підвелася з килимка, і тоді в дверях виник Коров’єв.
Розділ 23
ВЕЛИКИЙ БАЛ У САТАНИ
Надходила північ, і доводилося поспішати. Марґарита невиразно бачила довколишнє. Запам’яталися свічки і самоцвітний якийсь басейн. Коли Марґарита стала на дно цього басейну, Ґелла й Наташа, що допомагала їй, обдали Марґариту якоюсь гарячою, густою і червоною рідиною. Марґарита відчула солоний смак на губах і зрозуміла, що її миють кров’ю. Кривава мантія змінилася іншою — густою, прозорою, рожевуватою, і в Марґарити пішла обертом голова від запаху трояндової олії. Потім Марґариту кинули на кришталеве ложе й стали до блиску розтирати якимось великим зеленим листям. Тут прискочив кіт і заходився допомагати. Він присів навпочіпки біля Марґаритиних ніг і почав натирати їй ступні з таким виглядом, мовби начищав на вулиці чоботи.
Марґарита не пам’ятає, хто пошив їй із пелюсток блідої троянди черевички і як ці черевички самі собою позащібалися золотими пряжками. Якась сила підкинула Марґариту й поставила перед дзеркалом, і в її волоссі сяйнула королівська діамантова корона. Звідкілясь узявся Коров’єв і повісив на груди Марґариті важке, в овальній оправі зображення чорного пуделя на важезному ланцюгу. Ця прикраса надзвичайно обтяжила королеву. Ланцюг тут-таки почав натирати шию, зображення гнуло її донизу. Але дещо винагородило Марґариту за незручності, спричинювані ланцюгом з чорним пуделем. Це — та шанобливість, з якою почали ставитися до неї Коров’єв і Бегемот.
— Нічого, нічого, нічого! — примовляв Коров’єв коло дверей кімнати з басейном. — Нічого не вдієш, треба, треба, треба… Дозвольте, королево, дати вам останню пораду. Гості будуть розмаїті, ох, дуже розмаїті, але жодному, королево Марґо, ані тіні переваги! Якщо хтось і буде не до вподоби… я певен, що ви, безперечно, не дасте цьому промайнути на своєму обличчі… Ні, ні — не можна й помислити про таке! Помітить, помітить у ту ж мить! Треба полюбити його, полюбити, королево! Сторицею буде винагороджена за це господиня балу. І ще: не проминіть жодного! Хоча б усмішечку, як не стане часу кинути слово, хоча б легесенький порух голови. Все, що завгодно, аби лише не брак уваги. Від цього вони захиріють…
118 
