122 
— Я в захваті, — монотонно співав Коров’єв, — ми в захваті… Королева в захваті.
— Королева захоплена, — гундосив за спиною Азазелло.
— Я в захваті, — вигукував кіт.
— Маркіза… — строчив Коров’єв, — отруїла батька, двох братів і двох сестер через спадщину… Королева в захваті!.. Пані Мінкіна… Ох, яка гарна! Трохи нервозна. Навіщо ж було смалити покоївці обличчя щипцями для завивання! Звісно, якщо так, то заріжуть… Королева в захваті!.. Королево, хвильку уваги! Імператор Рудольф, чарівник і алхімік… Ще алхімік — опинився на шибениці… Ох, ось і вона! Ох, який чудовий публічний дім був у неї в Страсбурзі!.. Ми в захваті!.. Московська швачка, ми всі її любимо за | невичерпну фантазію… тримала ательє і придумала страшенно смішну штуку: просвердлила дві круглі дірочки в стіні…
— А дами не знали? — спитала Марґарита.
— Всі до одної знали, королево, — відповідав Коров’єв. — Я в захваті!.. Цей двадцятилітній хлопчина з дитинства відзначався дивовижними фантазіями, мрійник і дивак. Його покохала одна дівчина, а він узяв та й продав її в публічний дім…
Знизу текла річка. їй не було впину. Джерелом річки був величезний камін, що безперестанно живив її. Так минула година й пішла друга. Тут Марґарита почала відчувати, що ланцюг її поважчав. Щось дивне сталось і з рукою. Тепер, коли треба було піднести її, Марґариті доводилося морщитись. Дотепні коментарі Коров’єва перестали цікавити Марґариту. І розкосі монгольські обличчя, і обличчя білі та чорні зробилися одноманітними, час від часу зливались, а повітря між ними чомусь починало дрижати і струменіти. Гострий біль, наче від голки, нагло прошив Марґаритину правицю, і вона, зціпивши зуби, сперлася ліктем на тумбу. Якийсь шерхіт, наче крил по стінах, долинав тепер ззаду із зали, і було ясно, що там танцюють неймовірні юрмища гостей, і Марґариті здавалося, що навіть важенні мармурові, мозаїчні та кришталеві підлоги в тій дивовижній залі ритмічно пульсують.
Ані Ґай Кесар Калігула, ні Мессаліна вже не зацікавили Марґариту, як не зацікавив жоден з королів, герцогів, кавалерів, самогубців, отруйниць, повішеників і звідниць, тюремників і шулерів, катів, стукачів, зрадників, варіятів, виказувачів, шпиків, розбещувачів. Усі їхні імена сплуталися в голові, обличчя злилися в одну велетенську перепічку, і лише одне болісно засіло в пам’яті лице, оторочене справді вогненною бородою, лице Малюти Скуратова. Ноги Марґариті підгиналися, щохвилини вона боялася, щоб не розплакатися. Найбільше страждань спричиняло їй праве коліно, яке цілували. Воно розпухло, шкіра на ньому посиніла, дарма, що вже декілька разів Наташина рука з’являлася коло цього коліна з губкою і чимось духмяним обтирала його. Наприкінці третьої години Марґарита глянула вниз зовсім безнадійними очима і радісно здригнулася — потік гостей порідшав.
— З’їжджаються на бал за незмінним законом, королево, — прошепотів Коров’єв, — зараз хвиля почне спадати. Клянуся, що ми страждаємо останні хвилини. Он гурт брокенських гуляк. Вони завше приїздять останніми. Таки це вони. Двоє п’яних вампірів… усе? Ой ні, ось ще один. Ні, двоє!
Сходами підіймалися двоє останніх гостей.
— Та це хтось із новеньких, — говорив Коров’єв, мружачись крізь скельце. — Таки так, так. Якось Азазелло навідав його і за коньяком нашептав йому пораду, як позбутися однієї людини, викриттів якої він страшенно боявся. Отож він велів своєму знайомцеві, що був залежним І від нього, поприскати стіни кабінету отрутою.
— Як звуть його? — спитала Марґарита.
— А я й сам ще не знаю, їй-бо, — відповів Коров’єв, — треба запитати Азазелло.
— А з ним хто це?
— Та той самий його запопадливий підлеглий. Я в захваті! — прокричав Коров’єв останнім двом прибульцям.
Сходи спорожніли. З обачності почекали ще трохи. Але з каміна більше ніхто не з’являвся.
Через секунду, не втямивши, як це подіялось, Марґарита опинилася в тій самій кімнаті з басейном, і там, тієї ж миті зайшовшись плачем від болю в руці та нозі, впала просто на підлогу. Але Ґелла з Наташею, втішаючи Марґариту, вдруге повели її під кривавий душ, вдруге розім’яли їй тшо, і вона знов ожила.
— Ще, ще, королево Марґо, — шепотів Коров’єв, з’явившись поряд, — треба облетіти зали, щоб шановні гості не відчували себе покинутими.
І Марґарита знову вилетіла із кімнати з басейном. На естраді за тюльпанами, де грав оркестр короля вальсів, тепер біснувався мавпячий джаз. Велетенська з кошлатими бакенбардами горила із трубою в руці, важко пританцьовуючи, диригувала. В один ряд сиділи орангутанги, дули в блискучі сурми. На плечах у них верхи примістилися веселі шимпанзе з гармоніями. Два гамадрили з гривами, подібними до лев’ячих, грали на роялях, що їх не було чутно в пискотняві й гуркоті й бухканні скрипок, саксофонів і барабанів у лапах гібонів, мандрилів та мавп. На дзеркальній підлозі незліченні пари, наче злившись, вражаючи спритністю та вивіреністю рухів, крутячись в одному і напрямку, йшли стіною, погрожуючи змести все на своєму шляху. Живі оксамитні метелики пурхали над полчищами танцюристів, зі стелі сипалися квіти. В капітелях колон, коли гасла електрика, загоралися міріади світлячків, а в повітрі пливли болотяні вогні.
122 
