119 
Тієї миті Марґарита в супроводі Коров’єва та Бегемота ступила з басейнової в цілковиту темряву.
— Я, я, — шепнув кіт, — я подам сигнал!
— Подавай! — відповів у темряві Коров’єв.
— Бал! — пронизливо верескнув кіт, і тут-таки Марґарита скрикнула й на кілька секунд заплющила очі. Бал обпав її вмить — вибухнув світлом, а водночас звуком і запахом. Ведена під руку Коров’євим, Марґарита побачила себе в тропічному лісі. Червоногруді зеленохвості папуги чіплялися за ліани, перескакували по них і оглушливо репетували: «Я в захопленні!» Але ліс швидко закінчився, і його паркість одразу змінилася прохолодою бальної зали із колонами з якогось жовтуватого іскристого каменю. Ця зала, як і ліс, була зовсім порожня, і лише при колонах стояли оголені негри в срібних пов’язках на головах. Обличчя їхні стали брудно-бурими від хвилювання, коли в залу влетіла Марґарита зі своїм почтом, серед якого десь узявся Азазелло. Тут Коров’єв випустив руку Марґарити і шепнув:
— Просто на тюльпани!
Невисока стіна білих тюльпанів виросла перед Марґаритою, а за нею вона побачила незліченні прикриті ковпачками вогники і перед ними білі груди й чорні плечі людей, зодягнутих у фраки. Тоді Марґарита збагнула, звідки линуло бальне гучання. На неї впало ревище труб, а хвиля скрипок, яка випручалася з-під нього, обдала її тіло, наче кров’ю. Оркестр у добрих півтори сотні музик грав полонез.
Чоловік у фракові, який вивищувався над оркестром, побачивши Марґариту, зблід, заусміхався і враз помахом руки підвів увесь оркестр. Ні на мить не перериваючи музики, оркестр, стоячи, обливав Марґариту звуками. Чоловік над оркестром відвернувся від нього і вклонився низько, широко розкинувши руки, і Марґарита, усміхаючись, помахала йому рукою.
— Ні, мало, мало, — зашепотів Коров’єв, — він не спатиме всеньку ніч. Гукніть йому: «Вітаю вас, королю вальсів!»
Марґарита вигукнула це і подивувалася тому, що її голос, повен, як дзвін, перекрив гримотіння оркестру. Чоловік від щастя скинувся і ліву руку приклав до грудей, правою і далі вимахуючи оркестрові білим берлом.
— Мало, мало, — шепотів Коров’єв, — дивіться ліворуч, на перші скрипки, і кивніть так, щоб кожен подумав, що ви впізнали саме його. Тут лише світової слави музики. Ось цьому, за першим пультом, це — В’єтан. Так, дуже добре. Тепер — далі.
— Хто диригент? — відлітаючи, спитала Марґарита.
— Йоганн Штраус! — закричав кіт. — І хай мене повісять у тропічному лісі на ліані, якщо на якомусь балу будь-коли грав такий оркестр! Я запрошував його! І, зважте, жоден не захворів і жоден не відмовився!
У наступній залі не було колон, замість них стояли стіни червоних, рожевих, молочно-білих троянд з одного боку, а з другого — стіна японських повних камелій. Поміж цих стін уже били, шумуючи, фонтани, і шампанське вирувало бульбашками в трьох басейнах, серед яких один був прозоро-бузковим, другий — рубіновим, третій — кришталевим. Біля них метушилися негри в червоних пов’язках, срібними черпаками наповнюючи з басейнів пласкі чаші. В рожевій стіні проступив вилом, і в ньому на естраді гарячкував чоловік у червоному з ластів’ячим хвостом фраці. Перед ним нестерпно гучно надсаджувався джаз. Тільки-но угледівши Марґариту, диригент зігнувся перед нею, так що руками черкнувся підлоги, потім випростався і пронизливо верескнув:
— Алілуя!
Він ляснув себе по коліну раз, потім навхрест по другому — два, вирвав із рук у крайнього музики тарілку й гахнув нею об колону.
Відлітаючи, Марґарита бачила лише, що віртуоз-джаз-бандист, змагаючись із полонезом, який дув Марґариті в спину, б’є по головах джаз-бандистів своєю тарілкою, а ті присідають з комічним переляком.
Нарешті вилетіли в передпокій, де, як зрозуміла Марґарита, її серед пітьми зустрічав Коров’єв з лампадкою. Зараз на цьому майданчику очі сліпли від світла, що лилося з кришталевих виноґрон. Марґариту поставили на чільне місце, і під лівою рукою в неї опинилася низенька аметистова колонка.
— Руку можна буде покласти на неї, якщо стане непереливки, — шепотнув Коров’єв.
Якийсь чорношкірий підкинув під ноги Марґариті подушку з вигаптуваним на ній золотим пуделем, і на неї вона, корячись чиїмсь рукам, поставила, зігнувши в коліні, свою праву ногу.
Марґарита спробувала розглянутися. Коров’єв і Азазелло стояли побіля неї в парадних позах. Поруч з Азазелло — ще троє молодиків, що невиразно чимсь нагадали Марґариті Абадонну. В спину віяло холодом. Озирнувшись, Марґарита побачила, що з мармурової стіни позад неї б’є шумуюче вино і стікає в крижаний басейн. Коло лівої ноги вона відчувала щось тепле й кошлате. Це був Бегемот.
119 
