Особенно,... 
71 
Йому відразу закрутило в животі, ніби він проковтнув живу змію. Гаррі зігнувся і подумав, що зараз його знудить, проте раптом щось обпекло йому шлунок, і це відчуття миттю розійшлося по всьому тілу аж до кінчиків пальців. Потім він тяжко задихав і впав навкарачки, бо з жахом відчув, що починає мовби танути. Шкіра на його тілі стала пухиритися, наче гарячий віск, і просто на очах його руки збільшилися, пальці потовстішали, нігті поширшали, а суглоби пальців випнулися і затвердли. Його плечі болісно поширшали, а поколювання на лобі свідчило, що чоло заросло йому волоссям аж до брів; його мантія тріснула під натиском грудей, які стали, мов діжка, що розриває свої обручі; ноги, стиснуті меншими на чотири розміри черевиками, страшенно боліли…
Усе припинилося так само зненацька, як і почалося. Гаррі лежав долілиць на холодній кам’яній підлозі, слухаючи, як в останній кабінці понуро схлипує Мірта. Він насилу стягнув свої черевики й підвівся. То ось як воно — бути Ґойлом.
Великою тремтячою рукою він скинув свою стару мантію, що висіла тепер за тридцять сантиметрів над підлогою, одягнув ту, що принесла Герміона, й зав’язав шнурівки величезних, як човен, Ґойлових черевиків. Хотів було відкинути з очей волосся, але намацав на чолі тільки коротку жорстку щетину.
Тут він усвідомив, що йому заважають окуляри, бо Ґойл, звичайно, їх не носив.
Він зняв їх і крикнув:
— Як ви там, о’кей? — Його голос був низьким і хрипким, як у Ґойла.
— Так, — прогарчав праворуч грубий Кребів голос.
Гаррі прочинив двері й підійшов до надтріснутого дзеркала. На нього своїми тупими, глибоко посадженими очицями дивився Ґойл. Гаррі почухав вухо. Ґойл зробив те саме.
Відчинилися Ронові двері. Вони глянули одне на одного. Якщо не зважати на блідий і спантеличений вигляд, то Рона неможливо було відрізнити від Креба, починаючи від зачіски «під макітру» до довжелезних, як у горили, лап.
— Неймовірно! — вимовив Рон, підходячи до дзеркала і штурхаючи пальцем приплюснутий Кребів ніс. — Неймовірно!
— Мабуть, треба вже йти, — сказав Гаррі, послаблюючи ремінець годинника, що боляче вп’явся в товстий Ґойлів зап’ясток. — Нам ще треба знайти слизеринську вітальню, сподіваюся, хтось покаже нам дорогу.
Рон, дивлячись на Гаррі, промовив:
— Ти не повіриш, як дивно бачити Ґойла, який думає. — Він постукав до Герміони. — Давай, нам пора!
Йому відповів пронизливий голос:
— Я… я взагалі, мабуть, не піду. Ідіть без мене.
— Герміоно, ми розуміємо, що Мілісент Булст–роуд бридка, але ж ніхто не знатиме, що це саме ти.
— Ні, справді. Я таки не піду. А ви біжіть, не гайте часу.
Гаррі ошелешено глянув на Рона.
— О, тепер ти — викапаний Ґойл! — сказав Рон. — Він такий щоразу, коли вчителі про щось його запитують.
— Герміоно, з тобою все гаразд? — запитав Гаррі.
— Так, усе добре. Ви йдіть.
Гаррі глянув на годинника. Вже проминуло п’ять з їхніх неоціненних шістдесяти хвилин.
— Зустрінемося знову тут, добре? — сказав він. Вони обережно відчинили двері туалету, пересвідчилися, що нікого немає, і вийшли.
— Не розмахуй так руками, — пробурмотів Гаррі Ронові.
— Що?
— У Креба вони просто звисають.
— Отак?
— Ага, це краще.
Мармуровими сходами вони зійшли донизу. Тепер їм було потрібно знайти якогось слизеринця що провів би їх до слизеринської вітальні, але довкола не було нікого.
— Що робити? — буркнув Гаррі.
— Слизеринці завжди приходять на сніданок десь звідти, — показав Рон на вхід до підвалів. Не встиг він це сказати, як там з’явилася дівчина з довгим кучерявим волоссям.
— Вибач, — підбіг до неї Рон, — я зовсім забув, де наша вітальня.
— Перепрошую, — холодно озвалася дівчина. — Наша вітальня?.. Я з Рейвенклову!
Підозріло поглядаючи, вона відійшла.
Гаррі й Рон збігли кам’яними сходами донизу, де залягала пітьма. їхні кроки, коли величезні Кре–бові та Ґойлові ноги торкалися підлоги, відлунювали надто гучно. Виглядало, що все буде не так легко, як вони сподівалися.
Закручені, мов лабіринти, переходи були порожні. Вони дедалі нижче опускалися під школу, раз по раз поглядаючи на годинники, щоб знати, скільки часу їм лишилося. Коли минуло чверть години, і вони вже почали зневірятися, попереду залунали чиїсь кроки.
— Ага! — вигукнув схвильовано Рон. — Нарешті хоч один слизеринець!
71 
