ФАНТАСТИКА

ДЕТЕКТИВЫ И БОЕВИКИ

ПРОЗА

ЛЮБОВНЫЕ РОМАНЫ

ПРИКЛЮЧЕНИЯ

ДЕТСКИЕ КНИГИ

ПОЭЗИЯ, ДРАМАТУРГИЯ

НАУКА, ОБРАЗОВАНИЕ

ДОКУМЕНТАЛЬНОЕ

СПРАВОЧНИКИ

ЮМОР

ДОМ, СЕМЬЯ

РЕЛИГИЯ

ДЕЛОВАЯ ЛИТЕРАТУРА

Последние отзывы

Долгий путь к счастью

Очень интересно >>>>>

Леди туманов

Красивая сказка >>>>>

Черный маркиз

Симпатичный роман >>>>>

Креольская невеста

Этот же роман только что прочитала здесь под названием Пиратская принцесса >>>>>

Пиратская принцесса

Очень даже неплохо Нормальные герои: не какая-то полная дура- ггероиня и не супер-мачо ггерой >>>>>




  26  

Гарріні очі закотилися. Він нічого не бачив. Холод накрив його з головою. У вуха ніби ринула вода. Його затягувало вглиб, шум гучнішав…

І тут він почув віддалений зойк — жахливий, переляканий, благальний зойк. Він хотів допомогти, намагався поворухнути руками, але не міг… густий білий туман вирував довкола нього, всередині нього…

— Гаррі! Гаррі! Що з тобою? — Хтось ляскав його по щоках.

— Щ–що?

Гаррі розплющив очі. Світилися ліхтарі й хиталася підлога — «Гоґвортський експрес» знову рухався, і все було залите світлом. Здається, він упав зі свого сидіння. Рон з Герміоною стояли навколішки біля нього, над ним схилилися Невіл і професор Люпин.

Гаррі було дуже погано. Він підняв руку, щоб поправити окуляри, і відчув на обличчі холодний піт.

Рон з Герміоною затягли його на сидіння.

— Усе гаразд? — стурбовано запитав Рон.

— Так, — відповів Гаррі, зиркнувши на двері. Істота в каптурі щезла. — Що то було? Де ця… постать? Хто кричав?

— Ніхто не кричав, — ще більше стурбувався Рон.

Гаррі оглянув освітлене купе. Сполотнілі Джіні з Невілом дивилися на нього.

— Але я чув зойк…

Щось гучно хруснуло, і вони аж підскочили. То професор Люпин розламав на шматочки величезну плитку шоколаду.

— На, — подав він Гаррі найбільший шматок. — З’їж. Тобі полегшає.

Гаррі взяв, але їсти не став.

— Що то була за постать? — запитав він Люпина.

— Дементор, — відповів Люпин. — Один з азкабанських дементорів.

Усі глянули на нього. Професор Люпин зіжмакав порожню обгортку з–під шоколаду і запхав у кишеню.

— З’їж, — повторив він. — Це допоможе. А мені треба поговорити з машиністом, вибачте…

Він проминув Гаррі і зник у коридорі.

— Гаррі, з тобою справді все нормально? — стурбовано глянула на нього Герміона.

— Не розумію… що сталося? — проказав Гаррі, знову витираючи піт з чола.

— Ну.. та постать… той дементор… — мовила Герміона. — Він стояв і дивився (тобто мені так здається, бо обличчя я не бачила), а ти… ти…

— Я вже подумав, що в тебе якийсь припадок, — сказав Рон, і досі, як здавалось, переляканий. — Ти раптом завмер, а тоді впав на підлогу і затіпався…

— А професор Люпин переступив через тебе, підійшов до дементора, витяг чарівну паличку і сказав: «Ніхто тут не ховає Сіріуса Блека під мантією. Іди звідси». Але дементор навіть не ворухнувся. Тоді Люпин щось пробурмотів, і з його палички на дементора стрілило щось таке сріблясте, той повернувся і безшумно зник…

— Це був такий жах! — пронизливіше, ніж звичайно, мовив Невіл. — Ви відчули холод, коли він сюди зайшов?

— Мені було якось моторошненько, — непевно знизав плечима Рон. — Ніби я вже ніколи не відчую радості…

Джіні, котра зіщулилася в куточку і мала вигляд не набагато кращий за Гаррі, легенько схлипнула. Герміона заспокійливо обняла її за плечі.

— Але невже ніхто з вас… не впав на підлогу? — непевно запитав Гаррі.

— Та ні, — сказав Рон і знову стурбовано глянув на нього. — Хоча Джіні тремтіла, як осиковий листочок.

Гаррі нічого не розумів. Його й далі тіпало, ніби він перебув тяжкий грип. І ще він починав відчувати сором. Чому це сталося тільки з ним?

Повернувся професор Люпин. Він зупинився і, кволо усміхнувшись, промовив:

— Послухай, я ж цей шоколад не отруїв…

Гаррі відкусив шматочок і, на превеликий подив, відчув, як по його тілу розлилося приємне тепло.

— За десять хвилин будемо в Гоґвортсі, — повідомив професор Люпин. — Як почуваєшся, Гаррі?

— Добре, — засоромлено пробурмотів він, дивуючись, звідки професор знає його ім’я.

Решту часу вони майже не розмовляли.

Аж ось потяг зупинився на станції Гоґсмід, і зчинилася метушня — сови ухкали, коти нявчали, а улюблена Невілова жабка голосно кумкала з–під його капелюха. На крихітній платформі було доволі холодно: крижаний дощ не вщухав.

— Перші кляси! Перші кляси! Сюди! — пролунав знайомий голос. Гаррі, Рон і Герміона озирнулися й побачили на протилежному краю платформи велетенську постать Геґріда, що збирав переляканих першокласників для традиційної подорожі через озеро.

— Як ся маєте, всьо файно? — привітався з ними Геґрід.

Вони йому помахали, але не встигли нічого сказати, бо, підхоплені юрбою, враз опинилися на ґрунтовій дорозі, де вже стояла з сотня диліжансів. Гаррі подумав, що коні, які мали їх тягти, були невидимі, адже коли вони втрьох залізли в диліжанс і зачинили двері, той покотився сам собою, похитуючись і підскакуючи на вибоїнах.

  26