31 
— Будьте мужні, найгірше ще попереду! — репетував лицар, виринувши серед переляканих пань у кринолінах. Це полотно висіло на стіні перед вузенькими гвинтовими сходами.
Гучно відсапуючись, Гаррі, Рон і Герміона подерлися тими запаморочливими сходинками і зрештою почули над головами збуджений гамір — це означало, що їхній клас був десь поряд.
— Прощавайте! — вигукнув лицар, пірнаючи головою в картину з якимись зловісними ченцями. — Прощавайте, браття по зброї! Якщо коли–небудь вам знадобиться шляхетне серце і сталеві м’язи, покличте сера Кадоґана!
— Авжеж, покличемо, — буркнув Рон, щойно лицар щез із очей, — особливо, коли нам забракне психа.
Ще кілька сходинок, і вони опинилися на крихітному майданчику, де з’юрмився майже весь клас. Ніде не було жодних дверей. Рон штовхнув Гаррі ліктем і показав на стелю — там був округлий люк з латунною табличкою: «Сивіла Трелоні, вчителька віщування» , — прочитав Гаррі. Але як туди потрапити?
І наче у відповідь на його запитання люк раптом відчинився, і звідти просто до Гарріних ніг спустилася срібляста драбина. Усі вмовкли.
— Ти перший, — усміхнувся Рон, і Гаррі поліз по драбині вгору.
Він опинився у надзвичайно химерному класі. Власне, то був не клас, а щось середнє між мансардою і старомодною кав’ярнею. У кімнатці, залитій тьмяно–червоним світлом, тіснилося зо два десятки крихітних круглих столиків, оточених крісельцями з ситцевою оббивкою і пухкими пуфиками. На вікнах завіси, а численні настільні лампи задрапіровані темно–червоною тканиною. У кімнаті стояла задуха: вогонь, що палав у каміні, нагріваючи великий мідний чайник, насичував усе тяжким, млосним запахом. Полички вздовж заокруглених стін були заставлені запиленими перами, недогарками свічок, колодами заяложених карт, незліченними кришталевими кулями та силою — силенною чайних чашок.
Рон вигулькнув з–за Гарріного плеча. Поступово довкола них зібралася решта учнів. Вони пошепки перемовлялися.
— А де ж вона? — здивувався Рон.
Звідкись із напівмороку раптом пролунав м’який майже потойбічний голос.
— Вітаю вас, вітаю, — мовив голос. — Як гарно побачити вас нарешті в реальному світі!
Коли професорка Трелоні вийшла до каміна, Гаррі чомусь відразу уявив собі велику блискучу комаху. Вона була неймовірно худа, великі окуляри в декілька разів побільшували її й без того великі очі, а тіло було закутане в тоненьку, з блискітками, шаль. З її довгої шиї звисало безліч ланцюжків і намиста, а пальці й руки були всіяні перснями та браслетами.
— Сідайте, діточки, сідайте, — запропонувала вона, і всі, штовхаючись, почали всідатися: хто у крісельця, а хто на пуфики. Гаррі, Рон і Герміона вмостилися за одним столиком.
— Вітаю вас на уроці віщування, — сказала професорка, зайнявши крісло перед каміном. — Мене звати професорка Трелоні. Допускаю, що раніше ви мене й не бачили. Вважаю, що надто часте занурення у гамірну шкільну суєту затьмарює моє Внутрішнє Око.
На таку дивну заяву ніхто не зронив ані слова. Професорка Трелоні легким рухом поправила шаль і повела далі:
— Отож ви наважилися вивчати віщування, найскладніше з чаклунських мистецтв. Повинна відразу попередити: я мало чого зможу навчити тих, хто не володіє Зором. Книжки в цій царині не вельми придатні…
На цих словах Гаррі з Роном усміхнулися й зиркнули на Герміону, яку явно збентежила така новина.
— Багато чаклунів і відьом, які можуть начаклувати постріли, запахи чи раптові зникнення, не здатні проникати в таємні сфери майбуття, — правила своєї професорка Трелоні, а її величезні блискучі очі зупинялися то на одному, то на іншому схвильованому обличчі. — Цим Даром володіють одиниці. Хлопчику, — звернулася вона раптом до Невіла, який мало не впав зі свого пуфика, — чи все гаразд із твоєю бабунею?
— Думаю, так, — тремтячим голосом озвався Невіл.
— На твоєму місці, любий, я не була б такою впевненою, — сказала професорка, і полум’я каміна заграло на її довгих смарагдових сережках. Невіл ковтнув слину. Професорка Трелоні спокійно продовжувала:
— Цього року ми розглянемо основні методи віщування. Перший семестр присвятимо ворожінню на чайному листі, а наступного — перейдемо до хіромантії. До речі, люба, — вона раптово зиркнула на Парваті Патіл, — остерігайся юнака з рудим волоссям.
Парваті збентежено глянула на Рона, що сидів у неї за спиною, й відсунулася подалі.
31 
