— Мій любий хлопчику… мій бідолашний… ні… краще не казати… ні–ні… навіть не просіть…
— А що ви там бачите, пані професорко? — зацікавився Дін Томас.
Усі позривалися на ноги й оточили столик, де сиділи Гаррі з Роном. Кожний намагався заглянути в Гарріну чашку.
— Мій любий, — професорка драматично розплющила свої великі очі, — у тебе Ґрим.
— Що? — не зрозумів Гаррі.
Він був не один такий, бо Дін Томас знизав плечима, Лаванда виглядала ні в сих, ні в тих, але решта учнів перелякано затулили долонями рота.
— Це Ґрим, мій любий, Ґрим! — професорка Трелоні була вражена Гарріним нерозумінням. — Велетенський пес, цвинтарний привид! Мій любий хлопчику, це знак… найгірший знак… провісник смерті!
У Гаррі обірвалося серце. Той пес на обкладинці «Провісників смерті» у «Флоріш і Блотс» і нічний собака на алеї Магнолій… Лаванда Браун також затисла долонею рота. Усі дивилися на Гаррі, усі, окрім Герміони, що підійшла ззаду до крісла професорки Трелоні.
— Я не думаю, що це схоже на Ґрима, — рішуче заперечила вона.
Трелоні неприязно глянула на Герміону.
— Ти вже мені вибач, моя люба, але я майже не відчуваю довкола тебе аури. Дуже слабенька сприйнятливість резонансів майбутнього.
Шеймус Фініґан хитав головою з боку в бік.
— Якщо дивитися отак, — він щільно примружив очі, — то нагадує Ґрима, а ось звідси, — він схилив голову ліворуч, — більше схожий на віслючка.
— Коли ви нарешті вирішите: помирати мені чи ні? — несподівано навіть для самого себе вигукнув Гаррі, і всі зразу знітились.
— Думаю, на цьому ми завершимо сьогоднішній урок, — мовила професорка Трелоні своїм потойбічним голосом. — Так… можете все збирати…
Принишклі учні віддали професорці Трелоні чашки й позапихали в портфелі підручники. Навіть Рон уникав Гарріного погляду.
— До зустрічі, — ледь чутно вимовила професорка Трелоні, — на все вам добре. До речі, мій любий… — показала вона на Невіла, — наступного разу ти запізнишся, тож позаймайся додатково, щоб усе надолужити.
Гаррі, Рон і Герміона мовчки спустилися драбиною, тоді гвинтовими східцями, і поспішили на урок трансфігурації. Вони так довго шукали кімнату професорки Макґонеґел, що ледь не запізнилися.
Гаррі сів за останню парту, відчуваючи, що опинився мовби під світлом прожекторів. Учні крадькома поглядали на нього, ніби він от–от міг упасти й померти. Гаррі майже не чув, як професорка Макґонеґел розповідала їм про анімагів — чарівників, які вміють обертатися в тварин, і навіть не дивився, коли вона прямо у всіх на очах перетворилася на смугасту кицьку зі схожими на окуляри плямами навколо очей.
— Що з вами сьогодні таке? — здивувалася професорка Макґонеґел, коли з тихеньким ляскотом знову стала сама собою. — Це, звісно, не має значення, але вперше моє перетворення не викликало оплесків.
Усі погляди знову повернулися на Гаррі, але ніхто не вимовив і слова. Герміона підняла руку:
— Пані професорко, у нас щойно був перший урок віщування, ми ворожили на чаїнках і…
— Ага, все ясно! — раптом спохмурніла професорка Макґонеґел. — Можете далі не розповідати, міс Ґрейнджер. Ну, і хто з вас помре цього року?
Увесь клас зиркнув на неї.
— Я, — зрештою озвався Гаррі.
— Зрозуміло! — професорка Макґонеґел пронизала Гаррі своїм поглядом. — Отож до твого відома, Поттере: Сивіла Трелоні щороку, ще з першої появи в школі, пророкує смерть одного учня. Проте ніхто ще не помер. Знайомство з новим класом вона полюбляє починати з пророкування смерті. Я ніколи не кажу поганого про своїх колег, але… — професорка Макґонеґел замовкла, а її ніздрі поблідли. Заспокоївшись, вона повела далі:
— Віщування — дуже неточна галузь магії. Не буду приховувати, що я особисто її ледве терплю. Справжні провидці трапляються вкрай рідко, а професорка Трелоні…
Вона знову вмовкла, а тоді сказала вельми буденним тоном:
— Поттере, у тебе вигляд цілком здоровий. Отож вибач, що я не звільняю тебе від домашніх завдань. Але запевняю: у разі твоєї смерті виконувати їх необов’язково.
Герміона засміялася. Гаррі відчув себе трохи краще. Справді, без темно–червоного світла і дурманного запаху чаїнки не здавалися такими зловісними.
Проте слова професорки переконали не всіх. Рон і далі сидів сам не свій, а Лаванда прошепотіла:
— А як же тоді Невілова чашка?