Особенно,... 
263 
Гаррі заплющив очі, затулив долонями обличчя і замість червоного сяйва побачив під повіками прохолодну пітьму. «Бонакор хотів заборонити полювання на тролів і надати тролям певні права… але Ліхтенштейн у цей час вів бо ротьбу з особливо злими гірськими тролями…» Он воно що.
Розплющив очі. Вони засльозилися й запекли від сліпучого білого пергаменту. Помалу написав два рядки про тролів, а тоді перечитав усе написане. Небагато там було інформації й деталей, хоч Гаррі пам’ятав, що Герміонин конспект на тему конфедерації налічував чимало сторінок.
Знову заплющив очі, намагаючись їх побачити, згадати… «Конфедерація вперше зібралася у Франції…» Так, він це вже написав…
Ґобліни хотіли взяти участь, але їх не допустили… він і це вже написав…
А з Ліхтенштейну ніхто не захотів приїхати.
«Думай» , — звелів він собі, затуливши обличчя руками, а пера навколо писали нескінченні відповіді, а пісок у годиннику на столі все сипався…
Він знову йшов прохолодним темним коридором до відділу таємниць, ішов рішуче й цілеспрямовано, часто поривався бігти, прагнув нарешті досягти своєї мети… чорні двері звично відчинилися перед ним, і ось він уже був у круглому приміщенні з численними дверима…
Перетнув його і зайшов у другі двері… плями мерехтливого світла на стінах і підлозі, а ще химерне клацання якихось механізмів, але ніколи зупинятися, треба поспішати… Пробіг останні метри до третіх дверей, що відчинилися так само, як і попередні…
Знову опинився у великому, мов собор, приміщенні, де було повно полиць зі скляними кулями… серце шалено калатало… тепер він свого досягне… біля дев’яносто сьомого номера повернув ліворуч і кинувся в прохід між двома рядами…
Але з самого краю на підлозі хтось лежав, хтось чорний, він ворушився долі, мов поранений звір… у Гаррі всередині все стислося від страху… від хвилювання…
З рота видобувся голос, пронизливий, холодний голос, позбавлений людського тепла…
— Забери це для мене… зніми негайно… я не можу доторкнутися… а ти можеш…
Чорна постать на підлозі ворухнулася. Гаррі побачив, як його рука — біла долоня з довжелезними пальцями — простяглася вперед, стискаючи чарівну паличку… почув, як пронизливий, холодний голос сказав: — Круціо! Чоловік на підлозі закричав від болю, спробував устати, але впав, зсудомлений. Гаррі реготав. Підняв чарівну паличку, націлив її на чоловіка, а той застогнав і завмер.
— Лорд Волдеморт чекає…
Руки чоловіка на землі затремтіли, він дуже повільно розправив плечі й підняв голову. Його закривавлене й виснажене обличчя скривилося від болю, але було сповнене незламної рішучості…
— Тобі доведеться мене вбити, — прошепотів Сіріус.
— Безперечно, наприкінці я так і зроблю, — озвався холодний голос. — Але ти, Блек, спочатку це мені дістанеш… Думаєш, досі ти відчував біль? Подумай добре… часу ми маємо досить, а твоїх криків ніхто не почує…
Але в ту мить, як Волдеморт знову опустив чарівну паличку, хтось закричав. Закричав і впав боком з теплого стільця на холодне каміння підлоги. Гаррі опритомнів, ударившись об підлогу, але й далі кричав, шрам палав, а довкола вирувала Велика зала.
Розділ тридцять другий
З КАМІНА
— Я не піду… мені не треба до лікарні… не хочу…
Гаррі щось нерозбірливо бурмотів, вириваючись з рук професора Тофті, що допоміг йому вийти у вестибюль і тепер з великою тривогою поглядав на нього. Учні мовчки стояли навколо й дивилися.
— Я… зі мною все гаразд, пане професоре, — затинався Гаррі, витираючи піт з лоба. — Справді… я просто задрімав… щось страшне наснилося…
— Іспитове перенапруження! — співчутливо сказав старенький чаклун і поплескав Гаррі по плечі тремтячою рукою. — Буває, юначе, буває! Випий холодної водички і повертайся до Великої зали. Іспит уже закінчується, але ти ще, мабуть, зможеш гарненько дописати останню відповідь.
— Так, — ошаліло відповів Гаррі. — Тобто… ні… я все зробив… усе, що міг…
— Чудово, чудово, — лагідно сказав старенький чаклун. — Я заберу твою екзаменаційну роботу, а тобі раджу піти й гарненько відлежатися.
— Я так і зроблю, — енергійно закивав головою Гаррі. — Дуже вам дякую.
Щойно старенький переступив поріг Великої зали, як Гаррі вибіг сходами нагору, а тоді помчав коридорами з такою швидкістю, що портрети, повз які він біг, докірливо буркотіли йому вслід. Піднявся ще на кілька поверхів і нарешті кулею влетів у подвійні двері шкільної лікарні, аж мадам Помфрі, що саме заливала ложечкою якусь яскраво–синю рідину в роззявлений рот Монтеґю, перелякано зойкнула.
263 
