ФАНТАСТИКА

ДЕТЕКТИВЫ И БОЕВИКИ

ПРОЗА

ЛЮБОВНЫЕ РОМАНЫ

ПРИКЛЮЧЕНИЯ

ДЕТСКИЕ КНИГИ

ПОЭЗИЯ, ДРАМАТУРГИЯ

НАУКА, ОБРАЗОВАНИЕ

ДОКУМЕНТАЛЬНОЕ

СПРАВОЧНИКИ

ЮМОР

ДОМ, СЕМЬЯ

РЕЛИГИЯ

ДЕЛОВАЯ ЛИТЕРАТУРА

Последние отзывы

Любить – значит верить

Для короткого романа ,очень даже нормально.. >>>>>

Червовый валет

Нормальный роман. Не пожалела, что прочитала. >>>>>




Loading...
  46  

— …Вдячна за твою слушну ідею, Лідочко, — сказала Іветта.

— Яку?

— Знайти дружину. Для Платона.

— Ні! — прошепотіла приголомшено. Не втримала язика, дурна!

— Що? — напружилася Іветта. — Не розумію тебе, Лідочко!

Відсунула чашку з чаєм, примружила очі.

— Чужа людина… — Ліда розгубилася, ніяк не могла вийти на добру для Іветти путь. — Хіба Платону потрібна чужа людина поряд? Як він сприйме її? Та повія… Що вийшло? Платона повинні оточувати рідні. Ти завжди так казала. І ти мала рацію, мамо.

— Ти помиляєшся, Лідочко, — спокійно відповіла Іветта. — Ось Ангеліна… Вона нам чужа?

— Ні.

— Тепер ти розумієш мою логіку?

— Але ж… тільки наша любов здатна подарувати Платону спокій і щастя.

— Так, — погодилася Іветта. — Тому ми завжди будемо поряд. І я, і Ангеліна, і ти, Лідочко.

Ліда почула головне. Кінець карантину? Нарешті! І мама, здається, погодилася з її аргументами. Чужих не буде! Слава Богу!

— А чому ти згадала про ту ідею, мамо? — запитала розслаблено.

— Бо за тиждень у твоїй кімнаті оселиться юне створіння на ім'я Раєчка, — відповіла Іветта. — Завтра, Лідочко, ми з тобою зустрінемося і я поясню, як треба поводитись у її присутності.

Ні. Ні й ще раз ні! Ліда вийшла з батьківської оселі у світанок. Пленталася вранішньою, чистою від людей і машин вулицею, провалювалася в кучугури — сніг у чоботи. Не зважала.

«Ні! — билося в голові. — Не хочу! Ангеліна правду каже — гріх. Платона підмовлю. Щоб і бачити її не схотів! Треба вигадати щось… Що… вона заразна! Чи дурна. Чи бридка. Бачити її не хочу! Продажне! За гроші ладне божевільному під бік! Ненавиджу! Ненавиджу всіх продажних і дурних! І мама… Розумна, мудра мама! Хіба вона не усвідомлює: щастя не купиш! Не винаймеш! Це те саме, якби вона і мені купила… чоловіка! Хіба я була б щасливою?! Ні! Проте — дарма я дратуюся. Хай привозить те нещастя. Нормальна дівчина й тижня в чотирьох стінах не витримає. Утече! Ото й буде мамі наука. А то бач що вигадала — забороняти мені в рідний дім приходити!»

Ліда плуталася ногами і думками, ніяк не могла збагнути: що найбільше дратує її в материній авантюрі. Дівчину шкода?

Платона? Себе? Звичний світ руйнувався, і цього ясного зимового ранку Ліда не розуміла, яким стане новий — лихим чи добрим.

За квартал від свого дому, в подільському провулку, наштовхнулася на чорний целофановий мішок — валявся при стіні на тротуарі. З мішка визирнув волоцюга, гукнув сердито:

— Стій! Дай закурити!

— Закурити?! — Ліду аж тіпнуло від обурення. — А більше тобі нічого не треба? Ти подивись на себе? Чому ти тут валяєшся, як те сміття? У тебе є дім? Сім'я? Діти? Де твої діти, чоловіче? Блукають світом? І чому ти просиш закурити, ніби важливішого не існує?!

— Хочеш купити мені дім? — вишкірився той.

Ліда спантеличено озирнулася — ох, скільки ж безпорадно білого навкруги! Нема за що оком зачепитися. І людей нема. От можна цього невдаху вбити просто зараз. Чимось важким… І ніхто… Сміття, подумають. Схаменулася. Несподівано для себе присіла біля нього…

— У тебе був дім?

— Ну звісно. Я ж не в цьому мішку народився!

— І де? Чому ти не там? Чому тут?

— Тобі як — від початку? Тоді купи пачку сигарет, пляшку і чогось попоїсти, бо до вечора слухатимеш.

Ліда підвелася. Мовчки дістала з гаманця сотню, поклала в чорний мішок.

— Не хочу слухати. Свого вистачає.

Попленталася геть. Кілька кроків ступила, обернулася.

— Ти знаєш таке слово «віварій»?

— Це що? — запитав волоцюга.

— Ну, це… про нас. Про нас усіх… Ми всі — піддослідні. І ця велика клітка тільки для того, щоб інші… Зі своїх кліток… спостерігали за нами і тішилися, що нам зле, а ми тішилися, що і їм непереливки… Розумієш?

— Так, — збрехав щедрій пані. — Дуже красиве слово.

— Ти… піди кудись. Зігрійся, бо замерзнеш. Кінцівки відчуваєш? — врешті прокинувся в Ліді лікар. Згадала, що Вербицька.

— Слухай, іди вже куди йшла! — обурився чоловік. — Чи прямо скажи: скільки за твою сотню я повинен цю маячню слухати? Цілий божий ранок?

— А ти невдячний!

— Іди вже! Як тебе тільки чоловік витримує?! Мабуть, теж башляєш йому, щоби не втік!

— Він мене не «витримує»! Він мене любить! — вигукнула Ліда.

«Тільки би Стас не повернувся так само несподівано, як і мама, — молилася, підходячи до дверей власної квартири. — Хай би вже в кінці дня, як і обіцяв. Зараз прийду. Спокійно вип'ю кави, прийму душ, піду в клініку. Без зайвих розмов, пояснень і несподіваного сексу десь, де пилюку не збирали вже тиждень».

  46