Особенно,... 
80 
Він роззирнувся, побачив котячу щелепу, недбало віджбурнув, відкинув капюшон — молодий. А Ліді здавалося, немічне-старе. Усміхнувся скептично, звідкілясь два ящики руба — сідай! Із пакунка на саморобний столик — пляшку горілки, консерви, хліб… «Антисанітарія!» — констатувала професорська донька. Упала на ящик біля батареї, і тільки здивувалася, як ті ноги й досі тримали.
— Зараз вип'єш, язик розв'яжеться. — Уже наливав із пляшки, різав хліб.
— Навіщо?
— Я думав, тобі вуха потрібні. Виговоритися. Ні? — простягнув їй склянку з горілкою.
— Ні!
— Не бреши. У тебе очі неприкаяні. Пий!
Ліда випила, схлипнула:
— Нічого в мене не виходить. Нема куди подітися… Чоловік не простить — покине, мама — іншу… на моє місце! А воно — моє!
— Не біда. У тебе гроші є. Не пропадеш.
— Гроші? То пусте. У мене… У мене оргазм був! Вперше! Із геть чужим мужчиною…
— Гуляща?
— Ні. Чоловік… так хотів. Щоби я…
Чоловік розсміявся:
— Не все кажеш! Не від того неприкаяна…
Ліда завмерла, здивовано подивилася на нього:
— А ти… Як ти можеш жити, коли тебе всі покинули? Це ж — смерть…
— Я сам усіх покинув, — сказав. Знову налив. — Вони думають, що вигнали мене, а я сам їх покинув.
— Сам? — Ліда проковтнула горілку, розсміялася. — Яка несподівана перспектива! Сам! Ні! Не хочу! Я хочу, щоб вони любили мене. Розумієш? Тільки мене. Я заслужу…
— Це в наймах любов тре’ заслужити…
— Маячня! Ти просто не розумієш!
— Ти просто всього не кажеш!
— Та хто ти такий, щоб я тобі!.. Ти взагалі знаєш, хто я? Я — Лідія Вербицька! Справжня Вербицька!
Волоцюга примружив око, уважно глянув на професорську доньку.
— Що, серйозно? А схожа на сироту…
Стас очуняв першого січня о п'ятнадцятій нуль-нуль за київським часом. Розплющив очі й усвідомив — голову не підвести. Перевернувся на живіт. Потроху-потроху — до дивана. Усівся. «Білочка» не била, та і ясних думок теж не було. Не розгубився: хіба вперше?! Довірився інтуїції й досвіду — чарка горілки. огірок. Двадцять хвилин — і хоч на Олімпійські ігри. У голові прояснилося так безжально, що Стас навіть пошкодував. Краще б голова й далі боліла! Не згадувати б. Готель у лісі, свінґери, гола училка з сухою шкірою.
— Були б у мене діти, я б їх до школи не віддав, — пробурмотів недобре.
Озирнувся — а дружина де? Тихо. На килимі пігулки різнокольорові — не менше з півсотні. А-а-а… Схаменулася, стерво! Жити не хочеш? А й добре. Не живи. Стас учора опівночі під куранти загадав: подохне — він поплаче, не подохне… Що?! Не встиг. Куранти стихли.
Стас налив собі ще, усівся на килимі серед пігулок, мізки врешті почали аналізувати події й пропонувати перспективи. Перше — прибрати пігулки, бо якщо Ліда справді вирішила сказати світові «покидаю тебе назавжди», навряд їй дістане розуму зробити це… природно. Обов'язково утне щось екзотичне, менти з питаннями набіжать, а пігулки на килимі — ну просто факти про наміри. Чи хай валяються? Як факти про наміри? А що, коли вона повісилася чи втопилася? Тоді до чого тут пігулки? Зібрати! Друге — алібі. Про всяк випадок зателефонувати Олегові й покликати на преферанс. Третє… Дідько, та де вона?
О четвертій Стаса більше хвилювало, де Ліда, а не що з нею. Олег приїхати відмовився, тільки пробурмотів, котяра, що життя прекрасне.
О п'ятій Стас уже не бажав Ліді смерті. Хай би знайшлася.
О шостій вечора наступив на горло власній пихатості й зателефонував Ліді. Мобільний не відповідав.
— У метро, — видав найбанальнішу з версій. І вже під рейками її бачить.
О сьомій вечора Стас устиг поговорити з Ангеліною, Зоряною і черговим лікарем клініки, де працювала дружина. Крім няньки, яка бачила Ліду вранці вкрай знервованою, ніхто нічого не знав.
— Та живи, живи, збоченко, — рипів зубами. — Тільки вже повернися, щоб я переконався: жива і здорова!
О восьмій вечора Стас став перед дзеркалом і насмілився сказати собі правду:
— Дідько! Я сам у всьому винен! Якого біса я повіз її на те збіговисько? Чому залишив саму в номері? Сам віддав лисому козлу. Блін! Я — покидьок. Якщо вона повернеться, то ніколи не простить, а я… А що, до речі, мені тепер робити?!
Пішов по вітальні: гарна квартира.
— Не хочу без неї! — пробурмотів. Замовк. Уточнив сам для себе: — Без… Ліди.
О дев'ятій Стас вирішив почекати до десятої й телефонувати в міліцію.
80 
