76 
За годину до Нового року з тортом і шампанським збуджено-радісна Зоряна підбігала до дому Ліди Вербицької і тут, просто у дверях під'їзду, зіштовхнулася з молодим мужчиною настільки «хутряним» — і шапка, і дублянка, і рукавички, і унти — що не втрималася.
— З Новим роком! Ви, певно, із Полюсу…
— А ви, певно, та сама львівська гонорова красуня Зоряна… — скептично всміхнувся чоловік, відсунув шапку з очей. Очі сміялися.
Зоряна остовпіла:
— Чекайте. Звідки ви мене знаєте?
— Я вас не знаю, сонечку, але чую про вас уже місяців зо два. Мій турботливий товариш Стас Скакун дуже переймається моєю принциповою позицією вічного холостяка. Сам женився, дурник, тепер мріє, щоб я повторив його шлях, і все намагається знайомити мене з такими-от…
— А… То ви Олег!
— Бачу, вам теж про мене нашепотіли. Тоді… Ну… Вважатимемо, що познайомилися. Вражений! Ну, їй-богу, вражений. Бажаю щастя. А ви… До них? Вони ж скасували запрошення.
— Пані Ліда захворіла. Було б нечемно не привітати… Я лишень на хвилину. Мене вже чекають… В іншому місці.
— Добре вам. А я всі плани відклав, щоб оце до ранку сидіти в сімейному гніздечку Стаса і робити вигляд, що ви мені подобаєтеся до божевілля.
— Співчуваю… — Зоряна до дверей.
Олег ухопив її за руку.
— Чекайте. А пошиймо їх у дурні.
— Як?
— Вони ж упевнені, що ми не знайомі.
— Даруйте, але ми справді…
— І хто про це знає?
За півгодини до півночі Ліда горіла від високого градусу. А що — хіба маленька, щоб у тому готелі голою біля відчиненого вікна стояти? Лежала на дивані, очі в стелю. Проблеми десь позаду, на відстані метра, — щоб зглянутися на них, мусила б хоч озирнутися. Та сил не було.
Стас жінки не помічав. Сидів на килимі посеред вітальні, розклав перед собою банки й коробки, що їх Ліда до подорожі зібрала. Ікра, шоколад, в'ялена конина… Пив горілку з пляшки. Тупо дивився на веселі пики артистів у телевізорі. Скаженів: тем для розмови з дружиною безліч. А говорити… Говорити нема про що! «Дідько, — лютився подумки. — І це Новий рік?! Тільки б куранти не пропустити. Бажання загадаю. Щоб це стерво… Ця чемна падлюка здохла! Щоб більше ніколи… Ніколи я не чув її голосу, не бачив її обличчя, не торкався її волосся… Особливо волосся! Хай лежить і здихає! Не викличу "швидку"!..»
Не добажав Ліді всього злого — дзвінок у двері. Важко підвівся. «Ліда "швидку" викликала? Коли?» — не втямив, пішов відчиняти.
— Олег?! — навіть зрадів.
— Я не сам. Із подружкою…
— Та хоч із двома! Проходь!
— А Ліда…
— Лежить. А ти думав, ми тебе надурили? Що захотіли зірватися кудись, тому…
— З Новим роком, Стасе! — поруч з Олегом стала Зоряна. Усміхалась привітно.
Стас розгубився.
— Зоряна?
— Ми з Олегом тільки пані Ліду привітаємо…
— То ви знайомі? — Стас очам не вірив.
— Що тебе дивує, друже? — знизав плечима Олег.
Обійняв Зоряну демонстративно ніжно.
— Ми на хвилинку, — заспішила Зоряна. — Нам ще треба встигнути…
Стас плентався слідом за Олегом і Зоряною до вітальні, все дивувався:
— Чекайте! А якого дідька ви не сказали… Ми хотіли вас… А ви… І давно?
Зоряна не відповіла. Похапцем до Ліди.
— Пані Лідо, ви температуру міряли? Я залишуся. Вам треба…
— Не треба, Зорянко, — так гірко видихнула Ліда, що Зоряна відсахнулася.
— Але ж ви…
— Іди, — пошепки попросила Ліда.
Зоряна закивала, поставила на підлогу біля дивана торт і шампанське. Пішла до Олега.
— Нам справді треба йти, Олеже…
Стас розходився. Сміявся, як дурний. Сіпав Олега. Ухопив за руку Зоряну.
— Ta що відбувається?! Ви з мене знущаєтеся?! Коли ви познайомилися? Я вам не вірю. Ви з нас жартуєте! Ви… Я хочу доказів!
— Та прошу! — Олег розсміявся, глянув Зоряні в очі й повільно простягнув до неї руку.
Зоряна знітилася. Застигла. Звела брови. Олег раптом шумно видихнув, подався до львів'янки, припав вустами до її шиї трохи нижче вушка. Вона вигнулася, намагалася повернути до нього голову, сказати щось ввічливе і водночас категорично жорстке. Та коли врешті це вдалося, її вуста натрапили на пуста Олега. І вітальня зникла. Зоряна не бачила збудженого, скаженого Стаса, що стрибав навколо них і улюлюкав, безпорадної ошелешеної Ліди, що привстала на лікті й зачудована — тільки вологі очі блищать захватом — дивилася на завжди стриману шляхетну колегу, не чула гучних пісень із телевізора й передчасних салютів, що гриміли за вікном. Дивний, несподіваний поцілунок ніс її в інші виміри, і Зоряна відчувала на вустах лише збудливий присмак крові. І точно знала: та кров не її, і не Олега, чиясь чужа, жертовна і чиста, ніби комусь цієї миті випало померти заради того, щоби вона могла цілувати цього іронічного, схожого на полярника незнайомого чоловіка.
76 
