ФАНТАСТИКА

ДЕТЕКТИВЫ И БОЕВИКИ

ПРОЗА

ЛЮБОВНЫЕ РОМАНЫ

ПРИКЛЮЧЕНИЯ

ДЕТСКИЕ КНИГИ

ПОЭЗИЯ, ДРАМАТУРГИЯ

НАУКА, ОБРАЗОВАНИЕ

ДОКУМЕНТАЛЬНОЕ

СПРАВОЧНИКИ

ЮМОР

ДОМ, СЕМЬЯ

РЕЛИГИЯ

ДЕЛОВАЯ ЛИТЕРАТУРА

Последние отзывы

За любовь, которой больше нет

Но мы тоже смогли все это пережить. Кто хочет слез, драмы запаситесь платочками и шоколадом и вперед. >>>>>

За любовь, которой больше нет

Очень тяжелая книга, в смысле эмоций только тот у кого в жизни было такое поймет все это. Читала на одном дыхании,... >>>>>




Loading...
  78  

Іветта завмерла. Тремтячою рукою витерла сльози, прошепотіла затято:

— Не буду, Марто. Царство небесне…

О восьмій ранку першого січня, коли звичайні громадяни лишень укладалися спати, Іветта Андріївна Вербицька прямувала до клініки, щоб перевірити стан хворих і тверезість чергового медперсоналу. Вранішнє порожнє місто скидалося на забуте горище, завалене скринями, комодами й шафами, переповнене секретами, таємницями й справжніми кістяками. Іветта йшла безлюдною вулицею, та морозне повітря не бадьорило — розслабляло думки — і тіло. Оце лягти просто в сніг, заплющити очі й усміхнутися. Ніяких зусиль. Не треба поспішати, весь час тримати спину прямою, погляд пихато-наїжаченим, щоб нікому й на думку не спало… пожаліти її.

Іветта озирнулася — нікого. Видихнула, опустила розправлені плечі. Спина зігнулася серпом — й Іветта Андріївна Вербицька в розкішній шубі враз перетворилася на звичайну виснажену роками й бідами бабусю.

Розділ 6


На ранок першого січня Ліда збила температуру і хоч заслабла вкрай, але почала збиратися до матері. П'яний Стас хропів на килимі. Як ото горлав під куранти: «Моє бажання… Я бажаю…», так щось пробурмотів собі під носа, запив бажання горілкою й мовчки завалився. І досі не очуняв.

Ліда не розуміла, та й не намагалася зрозуміти, що її спонукає, чому цього ясного ранку вона так настирливо натягує одяг на спітніле хворе тіло. Інстинкт самозбереження штовхав у єдине місце на землі, де сама її кров, сама лише причетність до фамілії застовпила їй прихисток від народження до скону. У материну оселю.

Сережки з обсидіаном прихопила. Подарунок Іветті. Привід. А можна й без приводу. Ліда привітає маму й брата з Новим роком, нянька заварить трави і до вечора приведе до ладу її дурне, податливе, жадібне до оргазму з незнайомими чоловіками тіло й безпорадні полохливі думки.

Одяглася. Вирішила поновити сили черговою пігулкою, та руки тремтіли — ніяк не відшукати потрібної. І дурне в голову. Поставила перед собою великий скляний кухоль, повідкривала всі упаковки з пігулками, повкидала всі ліки з аптечки до кухля. Як усі разом випити — так і дух геть.

— Температуру зіб'ю! — сміялася власним дурним думкам. — До остаточного, повного нуля!

Рукою смик — кухоль додолу. Навколо п'яного Стаса — наче хто святкове конфетті по килиму розсипав. Зіп'ялася на ноги й пішла до матері.

Двері відчинила Ангеліна. На Ліду глянула — й очі на лоба.

— Лідусю, дитино, що з тобою? Гориш! Гориш, люба.

— Не помру, — прошепотіла Ліда. — Нумо, нянько. Лікуй мене своїми травами. Із тобою до вечора побуду.

— Ой, святі-грішні, — зітхнула нянька. — А ще лікарка!

— А де мама? Як Платон?

— Доброго ранку, — почула від дверей вітальні.

Ліда озирнулася. На порозі стояло невисочке худе дівча — коса довга, очі насторожені, на зап'ястку смішна золота браслетка теліпається.

Ангеліна заметушилася.

— Раюшко? А ти чого оце так рано встала? Ішла би ще відпочивати, а ми тут…

Дівча губку закусило, кивнуло і вже ступило крок, та Ліда раптом почервоніла до скронь, відштовхнула няньку.

— Ти… звідки?! — прошипіла так люто і вороже, що Ангеліна пополотніла.

— Та мовчи, Лідусю! Зараз я тобі все поясню. Це ж наша Рая… Вона тепер…

— Ти звідки?! — Ліда тремтіла і геть не розуміла власної люті.

— Із села, — прошепотіло дівча й уклякло.

Ліді — чорне в очі. Така мряка навкруги, що й власних думок не прочитати. Тільки у грудях щось колотиться, назовні рветься. Хитнулася, пішла до братової кімнати. «Знайшла мама ляльку. Привезла. Не хочу! Платон мій! Мама ж знає: ніхто так про Платона не піклуватиметься, як я!» За спиною белькотіла Ангеліна, не знала, що вдіяти:

— Раюшко, а це Платонова сестричка. Лідуся. Вона в нас лікарка… Вона в нас — золоте серце. Ти б до кімнати своєї йшла, дитино, а я зараз…

Дівчина опустила голову, посунула до рожевої клітки І легкими, як мрії, занавісками. Казкова новорічна ніч закінчилася. Усе ставало на свої місця. У розкішній квартирі красивої пані з'явилася тремтяча від люті молода жінка, І варто було лише глянути їй в очі, щоб зрозуміти: вона зробить усе, щоби тут і духу Раїного не лишилося. А Рая знала… Хіба може таке бути, щоби її тут усі любили і навіть гроші мамці дали, так що та дозволила привезти Раю в ці розкоші? І її ж, як Рая втече, так мамці, певно, доведеться гроші віддавати? А звідки? Пропила давно! Їй хоч мільйон дай — проп'є й не гикне. І що тепер робити? Додому ходу нема — мамка вб'є! Зіщулилася на білому килимку біля ліжка. Губку закусила.

  78