ФАНТАСТИКА

ДЕТЕКТИВЫ И БОЕВИКИ

ПРОЗА

ЛЮБОВНЫЕ РОМАНЫ

ПРИКЛЮЧЕНИЯ

ДЕТСКИЕ КНИГИ

ПОЭЗИЯ, ДРАМАТУРГИЯ

НАУКА, ОБРАЗОВАНИЕ

ДОКУМЕНТАЛЬНОЕ

СПРАВОЧНИКИ

ЮМОР

ДОМ, СЕМЬЯ

РЕЛИГИЯ

ДЕЛОВАЯ ЛИТЕРАТУРА

Последние отзывы

Дикарь и простушка

К сожалению, не смогла дочитать до конца. Скучно, затянуто, предсказуемо, однообразно. Гг никакой, сначала кажется... >>>>>

Неугомонная блондинка

Весело и позитивно ! Читать >>>>>




Loading...
  96  

Платон кивав, згадував книжки та Інтернет, збивався на Раю: вона сьогодні у «ворді» написала Платонові лист. Класно ж! Вона пише, а він потім читає. А потім він їй пише. Треба ще один комп'ютер. Краще ноутбук. Ні! Два ноутбуки.

— Знаєш, мамо. Рая каже: про деякі речі їй легше написати мені, ніж сказати, — обмовився за день-два до Восьмого березня, коли Іветта вже затарилася подарунками няньці-доньці-невістці.

Вона б не звернула уваги на ту синову фразу, та хутірська раптом наїжачилася, так стисла виделку в руці — зараз кров бризне.

— Якщо не секрет… — обережно почала Іветта.

Платон не дав договорити. Розсміявся. Вигукнув:

— У нас буде дитина! Рая каже — у нас буде дитина!

Іветта бачила всміхнене лице сина, перелякані очі дівчини, ошелешену Ангеліну, чула, як Платон казав: «Чому ти мовчиш, мамо? Рая каже — тепер ти бабця! Це правильно?», як дівчина повільно повернула до сина голову і благально глянула йому в очі, як Ангеліна раптом дзеленькнула склянкою: «Води? Іветто Андріївно, води?..»

— Не треба, — прошепотіла, щоб хоч щось сказати. Зусиллями м'язів розтягла вуста у страхітливій посмішці. — Приголомшлива новина.

— Ти рада? — спитав Платон.

— Безумовно, — Іветта смикнула головою і відчула, як серце на мить зупинилося. Руїни. Навкруги височіли руїни.

Розділ 7


Ліда дізналася про Раїну вагітність в ту мить, коли вона врешті взялася розбирати речі у великій платтяній шафі: повикидала звідти геть усе, коли це в закутку натрапила на невеликий пакунок зі зворушливими штанцями й кофтинками для немовляти. Засмутилася. Присіла на диван, розглядала нові дитячі речі, гладила їх долонею, всміхалася сумно. А яке ж воно м'якесеньке, шовчики назовні, звірятка повишивані… Не згодилося. Вирішила була піти одразу до найближчого пологового будинку, віддати смішні штанці лікарям: певно, згодиться… Та раптом подумала — це ж як із мерця. З небіжчика, після якого сусіди мотлох розбирають, а одежину не беруть — гидують.

— Викину, — прошепотіла.

І вже посунула на кухню — там відро для сміття, — а тут Ангеліна на поріг. Очі витріщила, дух їй забило, руку до серця приклала, головою хитає.

— Ой Лідусю…

— Мама?..

А що їй думати?! Не було ще такого, щоб удосвіта Ангеліна до неї бігла-спотикалася. Із радістю так не біжать. Із радістю — куди поспішати? До заздрощів?

— Мама померла?..

— Та що ти таке мелеш, Лідусю! — Нянька од прикрощів аж почервоніла. — Вона ще нас із тобою переживе, прости Господи! Платосик… Платосик зі своєю кралею вчудили. Дитинка у них буде!

— Дитинка?!

— Мати наказала — щоб ти сьогодні до неї у лікарню по обіді прийшла. Порадитися хоче.

— Дитинка?

— Так що ти одне завела: «дитинка-дитинка». Та ясна річ, що не звірятко! Аби не вбила!

— Що? Ти про що, Ангеліно?

— Невже сама не розумієш? — пояснювала нянька. — Не треба матері твоїй нічого, що її… та й нас усіх… від Платона відволікатиме. Не захоче вона дитини тієї…

— Дурне кажеш, нянько! — недобре прошепотіла Ліда.

— Еге ж! Тут одна я дурна, а ви всі розумні… — образилася Ангеліна. Перехрестилася затято, посунула геть.

Ліда пішла на кухню, витягла з відра дитячі речі, акуратно поскладала назад до шафи.

Ледь дочекалася обідньої години. Зателефонувала матері, проторохтіла: «Біжу!» А на вулицю вийшла — не йдуть ноги. Ніби тим ногам треба, щоби спочатку Ліда вдихнула глибоко, видихнула. Вона ротом — а нема! Люди є, авто в заторах гудуть, сніг віє, горобці з яток сире м'ясо дзьобають, дурні у холод пивом горло студять, розумніші до кав'ярні пнуться — все є, а повітря нема. Ніби для того, аби воно тут з'явилося, земля задихати повинна. А нема землі —в асфальт закатана, снігом поверх забита. Нема землі. І повітря…

Кволо посунула до Контрактової. Звідти — мазохістка! — Андріївським узвозом угору, та не бруківкою — льодом. Михайлівський, Софія, Володимирською, Володимирською, Володимирською аж до Золотих воріт, а там уже й Іветтина клініка. Тягла ноги і не розуміла: навіщо пнеться пішки. Не розуміла і йшла. Голова від роздумів не розривалася. Наперед знала, про що говоритиме мати. І що сама скаже у відповідь: «Роби як знаєш, мамо. Ти завжди робиш правильно».

Іветті поради ті Лідині — пронос перед битвою. Усе вирішено. Діяти.

— Лідочко! Маєш знайти вправного і корисливого гінеколога десь на околиці, а ще краще за містом, — повідомила доньці без церемоній, коли та врешті дочвалала до клініки.

  96