ФАНТАСТИКА

ДЕТЕКТИВЫ И БОЕВИКИ

ПРОЗА

ЛЮБОВНЫЕ РОМАНЫ

ПРИКЛЮЧЕНИЯ

ДЕТСКИЕ КНИГИ

ПОЭЗИЯ, ДРАМАТУРГИЯ

НАУКА, ОБРАЗОВАНИЕ

ДОКУМЕНТАЛЬНОЕ

СПРАВОЧНИКИ

ЮМОР

ДОМ, СЕМЬЯ

РЕЛИГИЯ

ДЕЛОВАЯ ЛИТЕРАТУРА

Последние отзывы

Александра – наказание господне

Аннотация показалась интересной, а сама книга оказалась как винегрет-всего напихали и растянули, скакали от одного... >>>>>

На пределе

Ничего так)) миленькои читается легко. >>>>>

Красотка для маркиза

Неплохая книга, но немного не хватало страстных сцен. >>>>>

Слезы изменника

Легко читается. Есть все - любовь, секс, разочарования и хеппи энд >>>>>




  94  

Стас дратувався:

— Ну гаразд, ходімо просто на вулицю. Там сніг. Диво.

— Добре, — раптом погоджувався Платон, вставав і отак босоніж сунув до дверей.

— Чекай. Взутися…

— Ні.

— Добре. Іншим разом… — здавався Стас.

Ліда нервувала. Годі ще мамі дізнатися про їхні розвідки.

— Нічого не вийде, повір, — товкла Стасові.

— Може, нам теж варто не виходити з дому, — сказав раз Дезінфікатор. — Ти подивись на свого брата і його дівчину. Яке ніжне щастя…

— Ми ж не хворі, — безпорадно відповідала Ліда, згадуючи зворушливі крила Платона і Раї, що їх бачили всі. Вони майже не розмовляли на людях. Він усміхнеться, вона опустить очі — і світяться.

— Пані Лідо, ваш брат не хворий. Ми маємо щось зробити! — Другим заколотником стала Зоряна. Повернулася з весільної подорожі — засмагла, легка. Енергія милосердям хлюпає на всіх і кожного.

— Прошу, припини, Зорянко, — пручалася Ліда. — Мама і так робить усе що треба.

— Ваша мама, пані Лідо, надто любить Платона, — не вгавала Зоряна. — І я… Я вже бачила таке. Це страшно…

— Нащо ти лякаєш мене, Зорянко?

— Щоб ви усвідомили, пані Лідо! Коли я була малою… У Львові поряд із нами на одній сходовій клітці, жила літня жінка. Пані Соломія. Ми всі жаліли її. Я бігала в магазин купувати їй молоко, а коли вона померла… Знаєте, як вона померла? Я постукала у двері, щоб віддати їй молоко. Двері відчинив молодий мужчина. Я ніколи не бачила у пані Соломії таких гостей. Злякалася. Хотіла спитати, де пані Соломія, а хлопець сказав: «Мама померла…» Подивився на годинник і додав: «Сорок дві хвилини тому». У неї був син. Цілком нормальний, здоровий син, який двадцять три роки не виходив із дому. Сусіди позбігалися — й про небіжчицю забули. Плакали-питали: «Як то так?! Чому ж ви, хлопче, ніколи на вулицю не виходили?!» А він сказав: «Мамі треба було бачити мене повсякчас. Коли вона не бачила мене, їй ставало зле…»

— Який жах! Який неймовірний, страшний жах! Та він не має нічого спільного з Платоном… По-перше, він хворий. По-друге, сам не хоче виходити з дому. А мама… Мама — свята! Вона робить усе можливе і неможливе, щоби Платону жилося… комфортніше.

— Дівчину йому купила…

— Оженила. І ніхто її на мотузці до Платона не тягнув. Сама!

— Пані Лідо, я не впізнаю вас. Ще восени… Коли ви втратили дитину…

— Знаєш, Зорянко. Дарма я розповіла тобі про нашу сім'ю. Мамина правда: нас ніхто й ніколи не зрозуміє. Треба народити… Треба над усе захотіти дитину і врешті народити, щоби зрозуміти…

Іветта городів нагородила — сама заплуталась. Думала, ляльку синові під бік підсуне, відпаде проблема з гумовими потворами, повіями та іншою наволоччю, так — на тобі! — Дезінфікатор став виявляти аж надмірну активність у стосунках

із Платоном. Після бунтарського походу до загсу він став проблемою номер один, та якось увечері, коли молоді заховалися у Платоновій кімнаті, а Іветта сиділа у кріслі і скляними очима дивилася на зачинені двері синового прихистку, нянька підсіла поруч, повідомила;

— Стасик сьогодні вдень заїжджав.

— Із Лідочкою? — недобре примружила очі Іветта.

— Сам-один. Умовляв Платосика їхати на лижах кататися. — Ангеліна замовкла, насторожено зиркнула на хазяйку: не впаде від новини? Та ні, сидить як вкопана. Зітхнула. Що ж, тоді можна добивати:

— А Платосик затявся: «Не хочу», — каже. Отаке дурне, прости Господи. Пішов би… Повітрям подихав. На лижі ті… Не сам же. Зі Стасиком.

— Платон щось ще казав? — спокійно запитала Іветта.

— Казав, казав! Я підслухала! — похвалилася нянька. — Сказав: «Стасе, не змушуй мене робити те, чого хочеш ти. Бо тоді я не зможу тебе любити».

— Все?

— їй-богу, все, — збрехала Ангеліна.

Дорікала собі подумки за ту брехню, та переповісти розмову до кінця не наважилася. Вона стояла біля причинених дверей, бачила: Стас і Платон сиділи на килимі. Платон сказав: «Я не робитиму те, чого хочеться тобі». Стасик загарячкував, смикнув його за руку: «Чого ж робиш те, що хоче твоя мати?! Хіба тобі в кайф у чотирьох стінах скніти?» Платон знизав плечима: «Мама не знає, що я роблю тільки те, що вважаю за потрібне. Це моя таємниця. Ти вмієш зберігати таємниці, Стасе?» — «І навіщо тобі ті таємниці?» — не вгавав Дезінфікатор. «Таємниці бережуть усіх, хто береже мене», — відповів розумник. Отакі справи! Ховається хворе від матері! І як їй про те сказати? Краще вже збрехати.

  94