|
|
 111 
- То ти не «Обранець»? - запитав Скрімджер,
- Ви ж начебто казали, що це не має ніякого значення? - гірко всміхнувся Гаррі. - Принаймні для вас не має.
- Не треба було мені такого казати, - почав виправдовуватися Скрімджер. - Це було нетактовно…
- Ні, це було чесно, - заперечив Гаррі. - Єдині чесні слова з усього, що ви сказали. Вам усе одно, житиму я чи вмру, головне - аби я вам допоміг переконати громаду, що ви перемагаєте у війні з Волдемортом. Я не забув, пане міністре…
Він підняв праву руку. З тильного боку долоні відсвічували білим літери, що їх його примусила вкарбувати у власне тіло Долорес Амбридж: «Я не повинен брехати».
- Я щось не пригадую, щоб ви примчали мені на поміч, коли я намагався відкрити всім очі на те, що повернувся Волдеморт. Чомусь торік у міністерстві ніхто не прагнув зі мною приятелювати.
Вони стояли мовчки, і ця мовчанка була не менш крижана, ніж ґрунт у них під ногами. Гномик нарешті таки видер черв'яка з землі й тепер радісно його обсмоктував, спершись на нижні гілочки рододендронового куща.
- Що там замислив Дамблдор? - безцеремонно запитав Скрімджер. -Де він буває, коли зникає з Гоґвортсу?
- Поняття не маю, - знизав плечима Гаррі.
- Та ти б і так не сказав, - припустив Скрімджер, - якби щось і знав.
- Не сказав би, - погодився Гаррі.
- Що ж, тоді доведеться вдаватися до інших засобів.
- Спробуйте, - байдуже зронив Гаррі. - Хоч ви, здається, розумніші за Фаджа і мали б учитися на його помилках. Він уже намагався втручатися у справи Гоґвортсу. Ви, мабуть, звернули увагу, що він уже не працює міністром, а Дамблдор і досі директор. Я б на вашому місці Дамблдора не зачіпав.
Запала довга тиша.
- Ну, принаймні мені ясно одне - він добряче з тобою попрацював, - зиркнув Скрімджер холодними й жорсткими очима з-над окулярів у тонкій оправі. - Що, Поттере, відданий Дамблдорові душею й тілом?
- Саме так, - підтвердив Гаррі. - Я радий, що ми це з'ясували.
І відвернувшись від міністра магії, пішов до будинку.
- РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ-
Слизоспогади
Через кілька днів після Нового року Гаррі, Рон і Джіні зібралися пізно по обіді в кухні біля каміна, щоб повертатися в Гоґвортс. Міністерство організувало одноразове під'єднання до мережі порошку флу, щоб швидко й безпечно повернути учнів до школи. Попрощатися з ними прийшла лише місіс Візлі, бо всі інші - містер Візлі, Фред, Джордж, Білл і Флер - були на роботі. Коли настала мить розлуки, місіс Візлі розридалася. Треба сказати, що останнім часом очі в неї були на мокрому місці; вона часто плакала після того, як Персі на Різдво стрімголов вискочив з хати в заліплених товченим пастернаком окулярах (відповідальність за це гордо брали на себе одночасно Фред, Джордж і Джіні).
- Не плачте, мамо, - поплескувала Джіні по спині місіс Візлі, що ридала в неї на плечі, - усе ж добре…
- Не треба за нас журитися, - додав Рон, дозволяючи матері міцно цмокнути його в щоку вологими вустами, - тим паче за Персі. Він така паскуда, нема чого його жаліти.
Місіс Візлі ще дужче розридалася, пригортаючи до себе Гаррі.
- Обіцяй, що будеш обережний… уникай неприємностей…
- Я завжди уникаю, місіс Візлі,-заспокоював її Гаррі. - Ви ж знаєте, що я люблю спокійне життя.
Вона всміхнулася крізь сльози й відійшла на крок. -То будьте чемні всі… Гаррі ступив у смарагдове полум'я і крикнув:
- Гоґвортс! - Останній погляд на візлівську кухню й на заплакане лице місіс Візлі - і його огорнуло полум'я; швидко обертаючись, він бачив уривками розмиті обриси кімнат інших чаклунів; вони зникали перш, ніж він устигав їх роздивитися; потім обертання почало сповільнюватися, і врешті-решт він зупинився прямісінько в каміні кабінету професорки Макґонеґел. Вона лише на мить відірвалася від роботи, поки він переступав через решітку.
- Добрий вечір, Поттере. Не нанеси на килим сажі.
- Добре, пані професорко.
Поки Гаррі поправляв окуляри й пригладжував волосся, прибув Рон. Потім - Джіні, й вони утрьох вийшли з кабінету Макґонеґел і подалися до ґрифіндорської вежі. Гаррі зазирав у вікна в коридорі, повз які проходив; сонце вже сідало за обрій, а вся земля довкола була вкрита ще товщим килимом снігу, ніж у «Барлозі». Вдалині він побачив Геґріда, що перед своєю хатиною годував Бакбика.
- Ялинкові прикраси, - впевнено сказав Рон, коли друзі підійшли до Гладкої Пані. Вона була значно блідіша, ніж завжди, і здригнулася, почувши Ронів голос.
111
|
