118 
Дамблдор вийняв з внутрішньої кишені ще один кришталевий флакончик, і Гаррі відразу принишк, пригадавши, як Дамблдор казав, що це має бути найважливіший спогад з його колекції. Гаррі помітив, що вміст флакончика виливався в сито спогадів нелегко, наче він загус; невже спогади можуть псуватися?
- На це багато часу не піде, - сказав Дамблдор, коли нарешті спорожнив флакончик. - Ми швиденько повернемось. Ну, ще раз у сито спогадів…
І Гаррі знову пірнув у сріблясту речовину, приземлившись цього разу просто перед чоловіком, якого відразу впізнав.
Це був значно молодший Горацій Слизоріг. Гаррі вже так звик до його лисини, що аж розгубився, побачивши Слизорога з пишною чуприною солом'яного кольору; здавалося, на голову йому поклали невеличку скирту, хоч на тім'ї вже позначилася блискуча латка залисини з ґалеон завбільшки. Рудувато-біляві вуса були ще не такі пишні, як зараз. І сам він ще не був такий огрядний, як той Слизоріг, що його знав Гаррі. хоч золоті ґудзики рясно розшитої камізельки вже ледве стримували потужний натиск черева. Поклавши куці ноги на оксамитовий пуфик, він розвалився в зручному кріслі, в одній руці тримаючи келишок з вином, а другою нишпорячи в коробці з зацукрованими ананасами.
Коли Дамблдор з'явився поруч, Гаррі вже роззирнувся навколо й побачив, що вони опинилися в Слизороговім кабінеті. Перед Слизорогом на значно твердіших і менших кріслах сиділо з півдесятка хлопців, усі підлітки. Гаррі відразу впізнав серед них Редла. Той був найгарніший на вроду і здавався найспокійнішим з усіх. Його права рука недбало спочивала на підлокітнику крісла; Гаррі аж здригнувся, коли побачив на ній Ярволодового золотого з чорним персня; отже, він уже вбив свого батька.
- Пане професоре, чи правда, що професорка Веселодум іде у відставку?-запитав Редл.
- Томе, Томе, якби я й знав, то не сказав би. - відповів Слизоріг, докірливо насваривши Редла своїм зацукрованим пальчиком, хоч суворість цього жесту була поставлена під сумнів одночасним підморгуванням. - Хотів би я знати, хлопче, де ти набираєшся такої інформації; знаєш, мабуть, більше, ніж половина вчителів.
Редл усміхнувся; решта хлопців зареготали, захоплено на нього поглядаючи.
- Завдяки цій твоїй дивовижній здатності знати те, чого не слід, і твоїм вишуканим лестощам стосовно потрібних людей… до речі, дякую тобі за ананаси, ти не помилився, я їх дуже люблю…
Дехто захихотів, і тут сталося щось дуже дивне. Кабінет зненацька заповнився такою густою білою мрякою, що Гаррі нічого не бачив, крім обличчя Дамблдора, котрий стояв поруч. Тоді в цьому тумані продзвенів неприродно гучний голос Слизорога: -…це твоя помилка, хлопче, згадаєш мої слова.
Мряка розсіялася не менш раптово, ніж з'явилася, але ніхто не звернув на це уваги, і взагалі всі поводилися так, ніби не сталося нічого незвичного. Гаррі спантеличено роззирнувся довкола, і тієї миті золотий годинничок на письмовому столі у Слизорога пробив одинадцяту годину.
- Ой, людоньки, невже так пізно?-забідкався Слизоріг. - Розходьтеся, хлопці, а то вскочимо з вами в халепу. Лестранж, реферат має бути готовий до завтра, бо інакше -покарання. І тебе це стосується, Ейвері.
Слизоріг важко підвівся з крісла й поніс до письмового стола свій порожній келих, а хлопці тим часом виходили. Редл, одначе, не поспішав. Гаррі бачив, що він зумисне затягує час, щоб залишитися в кабінеті наодинці зі Слизорогом.
- Поспіши, Томе, - сказав Слизоріг, коли озирнувся й побачив, що хлопець і досі тут. - Бо ще хтось побачить, що ти не спиш о такій пізній годині, а ти ж староста…
- Пане професоре, я хотів вас щось запитати. -То питай, хлопче, скоріше…
- Пане професоре, мені цікаво, що ви знаєте про… про горокракси?
І знову сталося те саме: кімнату заповнив такий густий туман, що Гаррі зовсім не бачив ні Слизорога, ні Редла; бачив лише Дамблдора, що незворушно всміхався поруч із ним. А тоді знову, як і перед тим, загримів голос Слизорога.
- Я нічого не знаю про горокракси і не сказав би тобі якби й знав! А тепер негайно йди звідси і в моїй присутності про них більше навіть не згадуй!
- От і все,-спокійно мовив Дамблдор.-Час повертатися.
І ноги Гаррі відірвалися від підлоги, щоб за кілька секунд знову торкнутися килима перед Дамблдоровим письмовим столом.
- І це все? - розчаровано запитав Гаррі.
Дамблдор казав, що це мав бути найважливіший спогад, але він там не побачив нічого аж такого незвичайного. Певна річ, ота мряка й те, що її ніхто не помічав. - Це було доволі дивно, а, окрім того, більше нічого особливого не було. Хіба що Редл щось запитав і не отримав відповіді.
118 
