98 
— Дамблдор! Ви могли б привести сюди Дамблдора?
— Перепрошую? — не зрозумів Фінеас Ніґелус.
— Портрет професора Дамблдора… чи не могли б ви запросити його сюди, у свою картину?
Фінеас Ніґелус повернув голову в той бік, звідки лунав голос Гаррі. —Я бачу, Поттере, що невігласами бувають не тільки маґлородці. Гоґвортські портрети можуть спілкуватися між собою, але не можуть виходити за межі замку, хіба що їм треба відвідати власну картину, що висить деінде. Дамблдор не може прийти сюди зі мною, а після такого зневажливого ставлення до себе я вас запевняю, що й сам сюди ані ногою! Трохи засмучений Гаррі дивився, як Фінеас з подвоєним завзяттям продовжив пошуки виходу з картини.
— Професоре Блек, — сказала Герміона, — чи не могли б ви сказати нам, будь ласка, коли востаннє меча виймали з—під скла? Тобто ще перед тим, як його взяла Джіні?
Фінеас нетерпляче пирхнув.
— Як мені відомо, востаннє Ґрифіндорів меч виймали з шафки, коли професор Дамблдор відкривав ним персня.
Герміона рвучко обернулася й глянула на Гаррі. Вони не посміли нічого сказати в присутності Фінеаса Ніґелуса, котрий нарешті зумів знайти вихід.
— Ну, на добраніч вам, — трохи роздратовано попро щався він і почав зникати з картини. Виднілися вже тільки криси його капелюха, коли Гаррі несподівано вигукнув:
— Стривайте! А ви казали про це Снейпові?
Фінеас Ніґелус знову встромив голову із зав'язаними очима в картину.
— Професор Снейп має думати про важливіші речі, ніж численні дивацтва Албуса Дамблдора. Прощавай, Поттере!
І з цими словами він зник остаточно, лишивши по собі тільки темне полотно.
— Гаррі! — вигукнула Герміона.
— Знаю! — закричав Гаррі. Не в змозі стриматися, він гатив кулаком у повітрі. Він і надіятись на таке не смів. Закрокував наметом, відчуваючи, що завиграшки пробіг би цілу милю. Навіть про голод забув. Герміона запхнула портрет Фінеаса Ніґелуса назад у сумочку. Застібнула пряжку, кинула сумочку вбік і підняла до Гаррі сяюче лице.
— Горокракси можна знищити мечем! Леза ґоблінської роботи вбирають тільки те, що їх зміцнює… Гаррі, цей меч просочений отрутою Василіска!
— А Дамблдор не віддав його мені, бо думав ним скористатися, хотів відкрити ним медальйон…
— …і він, мабуть, розумів, що меча тобі не віддадуть, якщо він запише його у свій заповіт…
— …тому він виготовив копію…
— …і поклав у скляну шафку підробку…
— …а справжнього меча залишив… де?
Вони подивились одне на одного. Гаррі відчував, що відповідь висить невидимо в повітрі над ними, до болю близько. Чому Дамблдор не сказав? Чи, може, сказав, але Гаррі тоді просто не збагнув?
— Думай! — прошепотіла Герміона. — Думай! Де він міг його залишити?
— Не в Гйґвортсі, — знову закрокував Гаррі.
— Десь у ГЬґсміді? — припустила Герміона.
— Може, у Верескливій Халупі? — запитав Гаррі. — Туди ніхто не заходить.
— Але Снейп знає, як туди проникнути, це було б ризиковано.
— Дамблдор довіряв Снейпові, —нагадав їй Гаррі.
— Та не аж так, щоб розказати про підміну мечів, —відказала Герміона.
— Так, справді! —погодився Гаррі, ще більшу радість відчувши від думки, що Дамблдор таки мав деякі сумніви, бодай найменші, щодо надійності Снейпа. —То, може, він заховав меча десь далеко від Гоґсміда? А ти що думаєш, Роне? Роне?
Гаррі озирнувся. На одну бентежну мить він подумав, що Рон вийшов з намету, але одразу побачив, що той з кам'яним лицем лежить у затінку нижнього ліжка.
— О, нарешті згадали й про мене? — буркнув Рон.
— Що?
Рон пирхнув, втупившись у днище верхнього ліжка.
— Ви собі продовжуйте. Бо ще зіпсую вам забаву.
Збитий з пантелику Гаррі глянув на Герміону, чекаючи допомоги, але вона лише головою похитала, збентежена не менше за нього.
— Що таке? — запитав Гаррі.
— Що таке? Нічого такого, — Рон і далі уникав погляду Гаррі. — Особливо для тебе.
На брезентовий дашок у них над головами капнуло кілька краплин. Починався дощ.
— Ні, я ж бачу—тебе щось гризе, — не погодився Гаррі. — Викладай, що там.
Рон звісив з ліжка довгі ноги й сів. Був він якийсь жалюгідний, не схожий на себе.
— Добре, викладу. Не сподівайся, що я стрибатиму від щастя, що нам треба знайти ще якусь дурню, про яку ти нічого не знаєш.
— Не знаю? — перепитав Гаррі. — Я не знаю?
Кап, кап, кап. Дощ дужчав. Краплі падали на встелений опалим листям берег, на річку, що жебоніла в темряві. Страх витіснив з душі Гаррі радість, бо Рон казав саме те, чого він очікував і водночас так боявся від нього почути.
98 
