93 
Рон недвозначно позіхнув. Ледве стримавшись, щоб чимось у нього не кинути, Гаррі повів далі:
— Я вважаю, що він міг щось заховати в Гоґвортсі. Герміона зітхнула.
— Гаррі, тоді б Дамблдор його знайшов!
Гаррі ще раз повторив аргумент, який уже не раз наводив на підтримку цієї теорії.
— Дамблдор сам мені зізнавався, що не знає всіх таємниць Гоґвортсу. Я кажу вам, якщо для Вол…
— А—а!
— Для ВЩОМО—КОГО, добре! —закричав Гаррі, втрачаючи терпець. —Так от, якщо для Відомо—Кого й існувало якесь важливе місце, то це був Гоґвортс!
— Ой, не сміши, — глузливо скривився Рон. — Школа?
— Так, школа! Це був його перший справжній дім, там його визнали особливим, школа значила для нього все, і навіть коли він її закінчив…
— Це ти говориш про Відомо—Кого? Чи, може, про себе? — в'їдливо запитав Рон. Він смикав за ланцюжок з горокрак—сом, що висів у нього на шиї. У Гаррі промайнуло бажання схопити його за цей ланцюжок і задушити.
— Ти нам розповідав, що Відомо—Хто просив Дамблдора дати йому якусь роботу після закінчення школи, — нагадала Герміона.
— Саме так, — підтвердив Гаррі.
— І Дамблдор думав, що той хотів повернутися, щоб щось знайти, можливо, якусь річ, що належала комусь із засновників, а тоді зробити з неї ще один горокракс?
— Так, —погодився Гаррі.
— Але він тієї роботи так і не отримав, правда? —допитувалася Герміона. — Отож він не зміг знайти щось таке, що належало засновникові, і сховати цей предмет у школі!
— Ну, що ж, — визнав поразку Гаррі. — Забудьте про Гоґ— вортс.
Не маючи інших ниточок, щоб розплутати клубок, вони подалися в Лондон і там, сховавшись під плащем—невидим—кою, почали шукати сиротинець, у якому ріс Волдеморт. Герміона крадькома проникла в міську бібліотеку і з'ясувала, що той будинок давним—давно знесено. Вони відвідали це місце й побачили замість сиротинця цілий квартал височенних офісних будівель.
— Може, розкопати фундамент? — нерішуче запропонувала Герміона.
— Він би не ховав горокракс тут, — заперечив Гаррі. Він знав це з самого початку. З сиротинця Волдеморт завжди хотів утекти. Він би ніколи не заховав там частку своєї душі. Дамблдор продемонстрував Гаррі, що Волдеморт шукав для своїх схованок величні й таємничі місця. Цей сірий і похмурий закуток Лондона був Гаррі якнайменше схожий на Гоґвортс, на міністерство чи, скажімо, на "Ґрін—ґотс", чаклунський банк з його позолоченими дверима й мармуровою підлогою.
Навіть не маючи нових ідей, вони постійно переміщалися, щоночі для безпеки ставлячи намет в іншому місці. Щоранку вони ретельно замітали сліди своєї присутності, а тоді вирушали на пошуки нового відлюдного й віддаленого місця, переносячись явленням у нові ліси, розколини та урвища, на зарослі вересом та дроком схили гір, а якось навіть опинилися в захищеній з усіх боків і засипаній дрібними камінчиками печері. Двічі на добу вони передавали одне одному горокракс, наче гралися в спотворену й сповільнену дитячу гру "Передай пакунок": діти передають по колу під музику пакунок з дарунками, а коли музика зупиняється, той, у кого він опинився, шукає там свою винагороду. Єдина відмінність полягала в тому, що тут ніхто не хотів, щоб
музика зупинялася, бо за винагороду були дванадцять годин страху й тривоги.
Гаррін шрам увесь час болів. Найчастіше біль з'являвся, коли Гаррі носив горокракс. Іноді він просто не міг приховати своєї реакції на цей пекучий біль.
— Що? Що ти побачив? — допитувався Рон, помітивши, як Гаррі кривиться.
— Обличчя, — бурмотів щоразу Гаррі. —Те саме обличчя. Злодія, що обкрадає Ґреґоровича.
Рон тоді відвертався, не приховуючи розчарування. Гаррі знав, що Рон сподівається почути новини про свою родину чи про інших членів Ордену Фенікса, але ж він, Гаррі, не телевізійна антена, він бачив тільки те, про що в ту мить думав Волдеморт, і не міг з власної волі на щось настроюватися. Було очевидно, що Волдеморт постійно зосереджував увагу на невідомому юнакові з усміхненим лицем, чиє ім'я та місцеперебування, не сумнівався Гаррі, було відоме Волде—мортові не краще, ніж йому. Шрам так часто болів, а веселий білявий хлопець так часто пропливав у його пам'яті, завдаючи пекучих мук, що Гаррі навчився приховувати найменші прояви болю чи дискомфорту, бо при згадці про злодія його друзі вже не виказували жодних емоцій, крім роздратування. Та він їх і не винуватив, бо ж усі вони розпачливо намагалися знайти хоч якийсь вихід на горокракси.
93 
