128 
— Вина! — сказав Атос, побачивши корчмаря.
— Вина! — вигукнув приголомшений хазяїн. — Вина! Та ви випили більше, ніж на сто пістолів. Я пограбований, приречений, знищений!
— Дурниці! — мовив Атос — Ми навіть не впилися як слід.
— Якби ви тільки пили, це було б іще з півбіди, але ж ви побили всі пляшки.
— Ви самі штовхнули мене на цю купу, от вона й розвалилася. То ви й винні.
— Вся моя олія пропала!
— Олія — чудові ліки для ран, а бідолашному Грімо треба було їх гоїти — адже ви його поранили.
— Всі мої ковбаси з'їдені.
— У вашому погребі сила щурів.
— Ви заплатите мені за все! — розпачливо вигукнув хазяїн.
— Ну й негідник! — підводячись, сказав Атос.
Але він одразу ж поточився і знову впав на стілець: сили зрадили його. Д'Артаньян прийшов товаришеві на допомогу й посварився канчуком на хазяїна.
Той позадкував і несподівано залився слізьми.
— Це навчить вас, — сказав Д'Артаньян, — шанобливіше ставитися до гостей, яких посилає вам Бог.
— Бог! Скажіть краще — чорт!
— Мій любий друже, — вів далі Д'Артаньян, — якщо ви й далі будете набридати нам, ми всі четверо поліземо у ваш погріб, і тоді побачимо, чи й справді збитки такі великі, як ви кажете.
— Панове, ну гаразд, я винен, — мовив переляканий корчмар, — але ж немає такого гріха, якого не можна простити. Ви вельможні пани, а я бідний корчмар; згляньтеся наді мною.
— Оце зовсім інша розмова! — сказав Атос — Чого доброго, ти ще розчулиш мені серце, і з моїх очей поллються сльози, як вино з твоїх бочок. Ми не такі страшні, як тобі здається. Підходь ближче — поговоримо.
Хазяїн з острахом підійшов до мушкетера.
— Ближче, кажу тобі, не бійся, — провадив Атос — Збираючись розплатитися з тобою, я поклав гаманець на стіл.
— Щира правда, ваша світлосте.
— В гаманці було шістдесят пістолів; де вони?
— Я віддав їх до канцелярії суду, ваша світлосте. Адже мені сказали, що це фальшиві гроші.
— То візьми гаманець назад і залиш ці шістдесят пістолів собі.
— Але ж ваша світлість добре знає, що суддівські чиновники не повертають того, що потрапило їм до рук. Якби це були фальшиві гроші, тоді можна б мати хоч якусь надію; та, на жаль, гроші були справжні.
— Домовляйся із судочинцями, як знаєш, чоловіче, мені це байдуже, тим більше, що в мене немає жодного лівра.
— Стривай, — обізвався Д'Артаньян до корчмаря, — куди ти подів Атосового коня?
— Він у стайні.
— Скільки він коштує?
— П'ятдесят пістолів, не більше.
— Ну, він коштує всі вісімдесят; так от, бери його собі, й по тому.
— Як! Ти продаєш мого коня? — здивувався Атос — Мого Баязета? На чому ж я рушу в похід? На Грімо?
— Я привів тобі іншого, — відповів Д'Артаньян.
— Іншого?
— Пречудового! — вигукнув хазяїн.
— Ну, якщо є інший, кращий і молодший, тоді бери собі старого й принеси вина.
— Якого? — спитав корчмар уже спокійно.
— Того, що в глибині погреба, біля ґрат; там ще стоїть двадцять п'ять пляшок — решта розбилася, коли я впав. Принеси шість.
— Це справжнісіньке барило, а не людина! — пробурмотів хазяїн заїзду. — Якби він пробув тут хоча б два тижні й заплатив за все, що вип'є, я владнав би свої справи.
— І не забудь подати чотири пляшки того самого вина панам англійцям, — докинув Д'Артаньян.
— А тепер, — сказав Атос, — поки нам принесуть вина, скажи мені, Д'Артаньяне, що з нашими друзями.
Д'Артаньян розповів, як він застав Портоса в ліжку з вивихнутим коліном, а Араміса — за столом у товаристві двох богословів.
Тільки-но він скінчив свою розповідь, як до кімнати зайшов хазяїн з пляшками й окостом, що висів у погребі й, на щастя, вцілів.
— Чудово, — мовив Атос, наливаючи собі й Д'Артаньянові вина, — але ви розповіли мені тільки про Портоса й Араміса. А що сталося за цей час з вами, мій друже? Чомусь ви дуже смутні.
— На жаль, так, — відповів Д'Артаньян. — І це тому, що я — найнещасливіший серед усіх вас.
— Ти нещасний, Д'Артаньяне! — вигукнув Атос — Що ж сталося? Розкажи мені.
— Потім, — відповів Д'Артаньян.
— Потім! Але чому потім? Ти гадаєш, що я п'яний, Д'Артаньяне? Затям назавжди: ніколи моя голова не буває такою ясною, як після пляшки вина. Ну, то розказуй, я уважно слухаю.
Д'Артаньян розповів історію з пані Бонасьє. Вислухавши його, Атос спокійно сказав:
128 
