67 
— Бути того не може. Ану відкрий секрет, Раюшко. Це ж як такий борщ варити?
— Та просто. Треба буряк на олії підсмажити, потім цибульку і моркву. І один кубик курячого бульйону вкинути. А вже томат і капусту пізніше, коли картопля звариться, бо, коли вкинути томат разом із картоплею, вона твердою буде.
— І це хто ж тебе навчив такі борщі гарні варити?
— Бабця…
— Так у тебе бабця є? — цікавість під'юджувала Ангеліну, хоч Іветта категорично заборонила розпитувати дівчину про минуле.
— Померла…
— А мама?
— Мама є…
Добра?
Гак… — губку закусила.
Ангеліна відчувала — досить. Та не утрималася:
— І скільки ж рочків маєш?
— Шістнадцять…
— Шістнадцять? — не повірила. — Ох, Раюшко, дивись мені. Годуватиму — і не відмовляйся. Зараз сніданок принесу і не відчеплюся, поки чистих тарілок не побачу. — Підхопилася, попхала столик на коліщатках до дверей. Зупинилася. — А в Бога віриш?
— Не знаю… — прошепотіло дівча.
За десять хвилин перед Раєю стояв той самий столик, тільки тепер на ньому, крім гарячого чаю, рум'янилися млинці, стікав соком яловичий стейк і ніби й досі шкварчала яєчня. Нянька з показною суворістю наказала з'їсти все, пообіцяла обов'язково повернутися і перевірити, та, коли за хвилину зазирнула до рожевої кімнати, побачила порожні тарілки і дівча, що спало на самому краєчку широкого ліжка. Скрутилося незграбно, одну руку приклало до грудей, другою прикрило щось на простирадлі. Цікава нянька витягла шию й побачила Платонове фото під маленькою долонькою.
— Он воно що… — прошепотіла збентежено. — Спи… Джульєтта хутірська… Піду твого Ромео пігулкою травити…
…Платон сидів у кріслі біля вікна. Нянька підійшла, торкнулася його плеча.
— Не спиш, янголе? Зараз сніданок принесу. І пігулку матінка веліла дати…
— Добре…
— Усе тобі «добре». А таємницю від Ангеліни, знаю, маєш. Та і хай! Мені однаково. Аби мати не дізналася. Добре сховав?
— Добре.
— І де? — Підступна.
— У серці. — До няньки обернувся. — У серці чотири камери. Багато закутків. Ти знала?
— Та звідки мені знати? Це ти в нас усе знаєш…
Іветта повернулася додому близько шостої вечора. Ангеліна аж за серце схопилася, такий кепський вигляд у хазяйки. Пакети відібрала, Іветту під руку…
— Що? Знову «добрий день» усі сили висмоктав? Ох Іветто Андріївно. Зупиніться вже, а то геть усіх урятуєте, а Платосик сиротою лишиться…
— Ялинка…
— Стоїть! Ялинка стоїть, Платон сидить, святкова вечеря готова, а мала так міцно заснула, ніби ніколи не висипалася.
— Її звати Раєчкою. Щоб я не чула цього принизливого «мала».
Господи! Ледь ноги переставляє, а команди роздає. Усе їй боротьба, сердешній.
Нянька допомогла Іветті дійти до спальні, заколотила солодкого чаю з ризьким бальзамом і, поки хазяйка з кожним новим ковтком повертала собі сили, розтирала їй ступні спиртовою настойкою з бджолиного підмору. А потім ще й витягла пляшечки кілька дохлих бджіл і приклала до ніг.
— І приляжте, їй-богу.
— Ні, Ангеліночко. Вечеря… Збери на стіл. За десять хвилин вечеряємо.
Нянька помчала на кухню, Іветта допила чай, відчинила шасі))'. Добрий день! Добрий рік. Жодних боргів, жодних невиконаних справ! Можна сміливо дивитися на годинник. У рожевій кімнаті сидить чудова лялька для сина: зараз Іветта познайомить їх і дуже обережно поведе діло до бажаної розв'язки. Добрий день. Варто надягти білий із молочним відливом костюм, що так подобається Платону. І діаманти.
Іветта вдяглася так швидко, ніби на неї чекали тяжкохворі. Увійшла до вітальні й тільки тепер помітила високу, розлогу, трохи розгублену ялинку, що заплуталася в павутинні гірлянд, серпантину, дощику, та не змирилася, репетувала — скляні іграшки одна об одну: дзелень… Під ялинкою — великий червоний мішок для подарунків. Іветта підійшла ближче, усміхнулася: зараз Ангеліна перекладе до мішка пакунки з «Глобусу». І буде диво!
Круглий стіл із карельської берези замело — біла скатертина — снігом. Срібло — кригою, порцелянові тарілки, тарелі. А запахи, запахи… З черговим тарелем до вітальні забігла Ангеліна.
— Усе! Можна вечеряти.
— Добре, Ангеліночко. Перевдягнися. Вечерятимеш із нами, — наказала. — Я зараз покличу Платона.
— А я дівча приведу, — визвалася нянька.
Іветта сиділа за столом, ледь стримувала роздратування. Довго ще на ляльку чекати? Усі зібралися. Ангеліна сукню з вишитим комірцем надягла, Платон — красень. Як йому личить чорний метелик із цією блакитною сорочкою і чорним піджаком. Шкода, що босий… Добре, що ноги під столом. Зайві питання і сумніви залишимо на потім. Сьогодні — знайомство. Та де вона?
67 
