Особенно,... 
70 
Стас ще спав, коли Ліда зібрала дорожню сумку — все для себе й коханого, помчала до непримітної крамнички, бо хоча Стас і казав, що замовив і оплатив абсолютно все, включно з розкішною новорічною вечерею, та Ліда надумала прихопити пляшечку рідкісного французького коньяку «Менует» із нотками квітів і ванілі, а продавався він тільки у схожій на сільську французьку таверну крамничці аж на Куренівці, тож Ліда поспішала, бо Стас попередив: треба виїхати не пізніше як об одинадцятій.
На десяту в Лідиній сумці, крім коньяку, банки ікри, бельгійського шоколаду і в'яленої конини, яку так полюбляв Стас, лежав ще й диск із музикою Альфреда Шнітке. Ліда випадково побачила його в музичному салоні у «Глобусі» на Майдані, куди на зворотному шляху забігла, щоб красиво спакувати коньяк і продукти. Згадала початок їхнього роману, збентеження Стаса, який соромився зізнатися, що не чув про Шнітке. «Господи, як же все чудово! — раділа. — Тиша, ми тільки вдвох. Ми врешті вдвох послухаємо цю неймовірну, збудливу музику… І полетимо… Прямісінько в рай…»
У душі — не тоскна скрипка. Звуки візерунками. Примчала додому весела, збуджена вкрай, обцілувала Стаса. Мій, мій! Обожнюю! Скоріше звідси! Він підхопив її на руки, закружляв.
— Ти навіть не уявляєш, як я люблю тебе, — шепотів. — Усвідомлення того… що ти поділяєш… усі мої радощі… так відверто… я божеволію від тебе…
Ледь на дивані не залишилися, бо вже й одяг почали стягувати, та Стас глянув на годинник, підхопився — і вони кинулися до «тойоти».
Автівка виїхала за місто рівно об одинадцятій. Ліда сиділа поруч зі Стасом, дивувалася: незвичне радісне збудження не відпускало. Радувало все: зелені ялинки, кучугури снігу на узбіччях, тонкі, рвані вітром нитки диму з димарів сільських хат, плямистий кінь біля двору, білі простирадла засніжених полів і закутані баби, що тупцювали при дорозі з грибами, яблуками, солоними огірками й березовими віниками, — хтозна, що кому на Новий рік знадобиться.
За годину «тойота» повернула з траси в густий ліс — трохи розступався тільки заради вузького шляху вглиб.
Ліда затихла, зачудувалася. Яка ж неймовірна велич і чистота. Така логічна і досконала, що професорська донька раптом засоромилася себе, своїх душевних гризот, своїх поганих думок, ніби вони руйнували красу глухого лісу, де тиша не обривалася пташиними скриками, а лише поступалася новим гармоніям. «Яка… музика!» — вразилася. Тієї ж миті лобове скло «тойоти» заліпило снігом, наче Бог сніжку кинув. Стас — по гальмах. Ліда зіщулилася від страху, розгублено подивилася на чоловіка.
— Білки… — усміхнувся Стас. — Ходімо… Скло розчистимо…
Так, білки-нахаби! Без страху влаштували на соснах переполох, від того сніг із гілок — додолу лавиною.
«І чого я відтягую? — раптом подумала Ліда. — Навіщо вручати Стасу подарунок рівно опівночі? Це місце — неймовірне. І зупинилися ми не випадково. І білки — не випадково! І все — не випадково».
— Стасе! — крикнула чоловікові. — Я хочу вручити тобі свій подарунок.
— Тут? — здивувався.
— Так! Саме тут! Тут — ми самі. Немає стін, даху… Ніяких обмежень і заборон! Це ж так чудесно!
— Ніяких обмежень і заборон? Я обожнюю тебе, Лідо! Ти читаєш мої думки…
— Тільки так, коханий! Чи може бути інакше? — побігла до нього.
Ухопила обома руками його плече, обійняла…
— Тут… Зараз…
По плечу — на землю. Упала на коліна й поцілувала Стасову долоню.
— Люблю… — почала ворожити.
Дістала з кишені футляр. Відкрила. Наділа на палець коханого каблучку з обсидіаном. І завмерла.
Він збудився вкрай. Присів біля Ліди просто в сніг, обвив руками шию. Грубо, із силою, пригорнув до себе.
— Ніяких заборон… Ніяких обмежень, — шепотів.
— Так, так… Ця каблучка…
— Чудова каблучка. Я люблю тебе…
— Тепер усе буде інакше…
— Відкрию тобі й свій сюрприз.
— Я його знаю! — засміялась наївна.
— Ні! — усміхнувся. — Ти не знаєш і краплі.
— То кажи.
— Тепер ми свінґери, Лідо. Сьогодні — посвячення. Ми святкуватимемо Новий рік у компанії свінґерів. Ніяких заборон! Ніяких обмежень. Я мріяв про це все життя. І ти… Ну, скажи… Ти рада?
— Так! — засміялася.
Та він жартує! Він жартує жорстоко й безбожно. І такий радий… Господи, який же він щасливий. Хіба вона зможе зіпсувати його радість навіть тривожним поглядом? Ні! Він жартує. Вони приїдуть до заміського готелю посеред тихого, чарівного лісу, де апріорі не може бути жодних свінґерів. Хіба що білки… Він розсміється, обніме її і скаже: «Як я пожартував, Лідо!» Вони питимуть рідкісний французький коньяк і вдвох сміятимуться, згадуючи ошелешену Лідину фізіономію.
70 
