Особенно,... 
54 
Зареготав чийсь пронизливий голос, закричала жінка, і Гаррі зомлів…
— Яке щастя, що земля виявилася такою м’якою.
— Я вже була переконана, що він загинув.
— Але він навіть не розбив окулярів.
Гаррі чув чиїсь голоси, але не міг збагнути сенсу слів. Він не мав уявлення, де він, як тут опинився і що робив перед цим. Відчував тільки біль, ніби його добряче відлупцювали.
— Я ще ніколи не бачив такого жахіття.
Жахіття… такого жахіття… чорні постаті в каптурах… холод… крик…
Гаррі розплющив очі. Він лежав у шкільній лікарні. Довкола його ліжка зібралася вся команда, усі з голови до ніг у грязюці. Серед них Рон і Герміона, мокрі, мовби щойно вилізли з басейну.
— Гаррі! — вигукнув Фред, чиє обличчя під грязюкою було біле, як сметана. — Як ти почуваєшся?
Здавалося, ніби хтось пришвидшено перемотував йому пам’ять: блискавка… Грим… снич… дементори…
— Що сталося? — Гаррі так рвучке підвівся, що всі аж охнули.
— Ти впав, — пояснив Фред. — Там було десь… може… із п’ятнадцять метрів…
— Ми думали, що ти загинув, — Алісію й досі трусило.
Герміона тихенько вискнула. Її очі були червоні.
— А як же гра? — запитав Гаррі. — Що сталося? Чи буде перегравання?
Усі мовчали. На Гаррі накочувалася жахлива правда.
— Ми ж… не програли?..
— Діґорі зловив снича, — сказав Джордж. — Після того, як ти впав. Він навіть не знав, що сталося. Коли ж побачив тебе на землі, просив не зараховувати їм перемогу. Хотів переграти матч. Але ж вони виграли чесно… це визнав навіть Вуд.
— А де Вуд? — Гаррі щойно помітив, що його нема.
— Він і досі в душовій, — сказав Фред. — Мабуть, хоче там утопитися.
Гаррі уткнувся чолом у коліна і обхопив руками голову. Фред узяв його за плече і потрусив.
— Нічого, Гаррі, ти ж ніколи ще не пропускав снича.
— Треба ж колись і не впіймати, — додав Джордж.
— Це ще не кінець, — сказав Фред. — Ну, програли ми сто очок, так? Але якщо Гафелпаф продує Рейвенклову, а ми поб’ємо Рейвенклов і Слизерин…
— Гафелпафу треба програти з різницею у двісті очок, — уточнив Джордж.
— Але якщо вони поб’ють Рейвенклов…
— Та ні! Рейвенклов не на їхні зуби. А ось якщо Слизерин програє Гафелпафу..
— Все залежатиме від очок — так чи інакше усе вирішить якась сотня…
Гаррі лежав і не озивався. Вони програли… Уперше в житті він програв у квідич.
Хвилин за десять прийшла мадам Помфрі і звеліла всім залишити його у спокої.
— Ми ще прийдемо, — пообіцяв йому Фред. — Не гризися, Гаррі, ти й далі найкращий наш ловець.
Гравці вийшли, залишаючи за собою брудні сліди. Мадам Помфрі незадоволено зачинила за ними двері. Рон з Герміоною підсунулися ближче до ліжка.
— Дамблдор був страшенно розлючений, — сказала тремтячим голосом Герміона. — Я ще ніколи його таким не бачила. Коли ти почав падати, він вибіг на поле, махнув своєю паличкою, і падіння заповільнилось. Потім він націлив паличку на дементорів, вистрілив на них якимось сріблом, і вони відразу змилися… він аж кипів, що вони туди приперлися…
— Він поклав тебе на чарівні ноші, — додав Рон. — І пішов до школи, а ноші з тобою пливли слідом за ним. Усі думали, що ти вже…
Рон замовк. А Гаррі думав про дементорів… про той голос, що кричав… Глянув на Рона з Герміоною… Вони так стурбовано дивилися на нього, що він швиденько вирішив запитати про щось просте й буденне.
— А де мій «Німбус»?
Рон з Герміоною миттю перезирнулися.
— Що? — насторожився Гаррі.
— Ну… коли ти впав, твою мітлу віднесло вітром, — невпевнено проказала Герміона.
— І..?
— І вона впала… вона впала… ой, Гаррі… вона впала на Войовничу Вербу.
Гаррі похолов. Войовнича Верба, що самотньо стояла серед поля, була дуже агресивним деревом.
— І…? — Гаррі з жахом чекав відповіді.
— Ну… ти ж знаєш Войовничу Вербу, — промимрив Рон. — Вона ж… не любить, щоб на неї щось падало.
— Перед тим, як ти отямився, професор Флитвік приніс «Німбуса» сюди, — ледь чутно мовила Герміона.
Вона нахилилася, взяла з підлоги торбу, перевернула її догори дном і витрусила на ліжко купку скіпочок і прутиків — усе, що лишилося від вірної, але тепер уже майже неіснуючої Гарріної мітли.
Розділ десятий
КАРТА МАРОДЕРА
Мадам Помфрі змусила Гаррі пробути в лікарні аж до кінця тижня. Він не сперечався і не жалівся, проте не дозволив їй викинути рештки «Німбуса–2000». Гаррі розумів, що це безглуздо, що «Німбуса» вже не відреставрувати, але нічого не міг із собою вдіяти: він мовби втратив свого друга.
54 
