Особенно,... 
58 
— …просто в Гоґсмід, — Фред провів пальцем уздовж одного з них. — Переходів є сім. До речі, Філч знає про ці чотири… — показав він, — … але про оці знаємо тільки ми, і все. Не шукай того, що за дзеркалом на п’ятому поверсі. Ми користувалися ним минулої зими, але він обвалився — тепер там не пройти. І осюди краще не ходити: просто над виходом росте Войовнича Верба. Але зате ось цей, наприклад, веде прямісінько до підвалів «Медових руць». Ми ним частенько лазимо. Вхід, як ти, мабуть, помітив, починається за цією кімнатою в горбі одноокої карги.
— Муні, Хвіст, Гультяй, Золоторіг, — зітхнув Джордж, погладивши заголовок карти. — Ми їм такі вдячні!
— Шляхетні й невтомні помічники нового покоління гультіпак, — урочисто мовив Фред.
— Ось і все! — жваво додав Джордж, — тільки не забувай щоразу її витирати…
— … а то ще хтось її побачить, — застеріг Фред.
— Просто легенько вдар по ній і скажи: «Шкоди заподіяно!», і вона зітреться.
— Ну, що ж, юний Гаррі, — мовив Фред, передражнюючи Персі, — поводься належним чином.
— До зустрічі в «Медових руцях», — підморгнув йому Джордж.
І, сяючи задоволеними усмішками, вони вийшли.
Гаррі стояв і дивився на дивовижну карту. Він бачив, як крихітна чорнильна місіс Норіс повернула ліворуч і зупинилася, занюхавши щось на підлозі. Якщо Філчеві справді про це невідомо… і якщо зовсім не треба проходити повз дементорів…
Він стояв, переповнений хвилюванням, але тут йому пригадалися почуті колись слова містера Візлі:
«Ніколи не довіряй тому, що думає само по собі, і ти не знаєш, де його мозок».
Ця карта була однією з тих небезпечних магічних речей, про які попереджав містер Візлі… допомога чарівникам–бешкетникам… Але ж, подумав Гаррі, я хочу тільки потрапити в Гоґсмід і не збираюся щось там красти чи на когось нападати… Фред і Джордж роками нею користувалися, і нічого страшного…
Гаррі провів пальцем уздовж таємного ходу до «Meдових руць». Тоді зненацька, ніби за чиїмось наказом, згорнув карту, запхнув її в мантію і побіг до дверей. Легенько їх відчинив: ніде нікого. Обережно вислизнув з кімнати і сховався за одноокою відьмою.
Що робити далі? Він знову витяг карту і вражено побачив, що там з’явилася нова чорнильна фігурка з написом «Гаррі Поттер». Ця фігурка знаходилася саме там, де й стояв Гаррі, посеред коридору на четвертому поверсі. Гаррі придивився уважніше. Фігурка вдарила відьму своєю малюсінькою чарівною паличкою. Гаррі зробив те саме, але нічого не сталося. Він знову глянув на карту. Біля його фігурки з’явилася крихітна булька з написом «Дісендіум».
— Дісендіум! — прошепотів Гаррі і знову вдарив кам’яну відьму.
Горб статуї розкрився настільки, щоб туди пролізла худорлява людина. Гаррі швиденько роззирнувся, знову сховав карту, відштовхнувся й пірнув у отвір.
Він полинув додолу якимось кам’яним жолобом і бухнувся на холодну сиру землю. Звівся на ноги й роздивився. Довкола була суцільна темрява. Гаррі підняв чарівну паличку, проказав «Лумос!» і побачив, що опинився у вузенькому й низькому земляному тунелі. Узяв карту, вдарив по ній кінчиком палички, ледь чутно мовив «Шкоди заподіяно!» — і карта щезла. Він акуратно склав аркуш, сховав його в мантію і з завмиранням серця рушив уперед.
Тунель, що нагадував нору якогось велетенського зайця, звивався й завертав. Гаррі, спотикаючись, просувався вперед, тримаючи перед собою чарівну паличку.
Подорож була довга, але думка про «Медові руці» додавала сил. Він ішов, мабуть, з годину. Дорога почала підійматися вгору. Захеканий Гаррі наддав ходи. Обличчя його розпашіло, а ноги добряче змерзли.
Хвилин за десять він наштовхнувся на пощерблені кам’яні сходи, що вели кудись далеко вгору. Намагаючись не здіймати шуму, Гаррі пішов — сто сходинок, двісті… далі утратив лік і підіймався, дивлячись під ноги, аж поки вдарився головою об щось тверде.
Це було схоже на якийсь люк. Потираючи маківку голови, Гаррі прислухався: жодних звуків. Повільно відхилив покришку люка і визирнув назовні.
Він опинився в підвалі, заставленому дерев’яними ящиками. Гаррі вибрався з люка і опустив покришку. Вона так бездоганно зливалася з запилюженою підлогою, що ніхто б її там не помітив. Поволеньки підійшов до дерев’яної драбини. Нагорі виразно чулися голоси, дзенькіт дзвоника і грюкання дверей.
Гаррі вагався — іти чи не йти? Раптом зовсім близько рипнули двері, і хтось почав спускатися вниз.
58 
