— Продажна шкура, шляк би його трафив! — Геґрід вилаявся так гучно, що півшинку стихло.
— Тсс! — просичала професорка Макґонеґел.
— Я си зустрів його! — хрипів Геґрід. — Я був, мабуть, останній, хто його бачив, перед тим, як він повбивав усіх тих людей! Це ж я забирав Гаррі з будинку Лілі та Джеймса, коли вони були вже мертві! Витяг його з–під руїн… бідне дитєтко, він уже мав рану на чолі… аж тут си з’явив Сіріус Блек на своєму летючому мотоциклі. Я тоді си й не здогадував, що він там робив… що він Тайнохоронець… Думав, він просто примчав на поміч… Був блідий і весь аж си тіпав. А я… знаєте, шо я зробив? Я СИ ПОЧАВ ЙОГО ВТІШАТИ! — заревів Геґрід.
— Геґріде, прошу! — не витримала професорка Макґонеґел. — Не треба так кричати!
— Звідки я мав знати, що він си думав тілько про Відомо–Кого і йому начхати було на Лілі та Джеймса?! Каже: «Геґріде, дай мені Гаррі, я його хрещений батько, я про нього подбаю…» Аякже!.. Я ж мав наказ від Дамблдора: віддати Гаррі тілько його тітці. Я й кажу Блекові: «Ні». Блек си покрутив–покрутив і відступив. Дав мені свого мотоцикля, аби я відвіз дитєтко. Каже: «Мотоциколь мені вже ні до чого»… І як я си не здогадав?! Він–бо так любив свого мотоцикля, і раптом віддає мені! Бо йому, видите, «він уже ні до чого»! Дурна моя голова!.. Блек хотів зникнути ще до того, як міністерство зачне його розшук. Дамблдор знав, шо він Тайнохоронець Поттерів.
А якби я віддав йому Гаррі, га?! Та він би викинув його зі свого мотоцикля десь у море. Сина свого найліпшого товариша!.. Бо коли чарівник си переходит до темних сил, йому вже всьо по цимбалах…
Після Геґрідових слів запала довга мовчанка.
Її порушила мадам Розмерта.
— Але ж він далеко не втік, правда? — не без утіхи промовила вона. — Міністерство магії зловило його наступного ж дня!
— Якби ж то… — гірко зітхнув Фадж. — Його знайшли не ми, а Поттерів друг Пітер Петіґру. Він з горя ледь не збожеволів. Знав, що Блек — Тайнохоронець Поттерів, і вирішив знайти його сам.
— Петіґру… той малий товстун, що в Гоґвортсі завжди волочився за ними як хвостик? — запитала мадам Розмерта.
— Він обожнював Блека і Поттера, — додала професорка Макґонеґел. — Хоч ніколи й не дорівнювався до них талантом. Я часто бувала з ним надто різка. Як я тепер шкодую… — зашморгала вона носом, мовби на неї напала нежить.
— Ну, годі… годі, Мінерво, — лагідно мовив Фадж, — Петіґру помер як герой. Нам розповідали свідки, звичайні маґли — ми згодом стерли їм пам’ять — вони розповідали, як Петіґру ридав: «Як ти міг, Сіріусе?! Це ж Лілі і Джеймс!..» Петіґру потягнувся за чарівною паличкою, але Блек, звісно, виявився спритнішим — розірвав Петіґру на дрібні шматочки…
Професорка Макґонеґел висякалася і забурмотіла:
— Дурненький хлопчик… невдаха… завжди програвав дуелі… Краще б залишив це міністерству…
— Йой, повірте, якби я си дістав до Блека швидше за того малого Петіґру, я бим си не бавив з ним чарівними паличками… я б його роздер… отак–во… на кавалки, — заревів Геґрід.
— Ні, Геґріде, ні, ти навіть не розумієш, — заперечив йому Фадж. — Тільки вишколені чаклуни–бойовики могли протистояти Блекові. Я був тоді помічником міністра у відділі магічних катастроф і одним з перших прибув на те місце… Я… я цього ніколи не забуду. Мені й досі це сниться. Вирва посеред вулиці — така глибока, що аж видно потріскані труби водогону. Скрізь тіла людей, верески маґлів… А Блек стоїть і регоче з того, що лишилося від Петіґру… закривавлена мантія і кілька… кілька шматочків…
Фадж замовк. Було чути, як зашморгали відразу п’ятеро носів.
— Отаке–то, Розмерто, — пробурмотів Фадж. — Блека схопили двадцять бойовиків з магічного загону спецпризначення, а Петіґру посмертно нагородили орденом Мерліна першого ступеня, що стало хоч якоюсь утіхою для його бідолашної матері. А Блека запроторили до Азкабану.
Мадам Розмерта протяжно зітхнула.
— А чи правда, пане міністре, що він божевільний?
— Я й сам волів би так думати, — поволі озвався Фадж. — Поразка патрона, звичайно, дещо скаламутила його розум. Убивство Петіґру і всіх отих маґлів нагадувало поведінку загнаного в кут і доведеного до відчаю чоловіка — жорстокий… безглуздий вчинок. Але я зустрічався з Блеком, коли нещодавно здійснював інспекцію Азкабану. Розумієте, більшість ув’язнених сидять у тій темряві і щось собі бурмочуть… Але мене просто вразило, наскільки нормально поводився Блек. Він говорив зі мною абсолютно логічно. Це мене збентежило. Можна було подумати, що він просто занудьгував. Запитав, чи я вже переглянув свою газету, бо він давно не розгадував кросвордів. Я був приголомшений, що дементори, які стоять біля його дверей удень і вночі, майже на нього не вплинули — до Блека ж там, знаєте, приставлено чи не найпотужнішу охорону.