141 
А тепер останній спогад із тих, що я хотів тобі показати, - хіба що ти зумієш добути спогад професора Слизорога. Десять років розділяє спогад Гокі і цей; ми можемо лише здогадуватися, що робив Лорд Волдеморт усі ці десять років…
Гаррі знову звівся на ноги, а Дамблдор вилив у сито останній спогад.
- А чий це спогад? - поцікавився Гаррі.
- Мій. - відповів Дамблдор.
І Гаррі пірнув за Дамблдором у цю рухому срібну масу, приземлившись у тому ж кабінеті, який щойно покинув. На сідалі умиротворено куняв Фоукс, а за письмовим столом сидів Дамблдор, дуже схожий на того Дамблдора, який стояв біля Гаррі, хоч обидві його руки були цілі й не ушкоджені, а на обличчі, мабуть, було трохи менше змор шок. Єдина різниця між сучасним і тодішнім кабінетами була та, що в минулому падав сніг; блакитні сніжинки сіялися в темряві за вікном й збиралися на підвіконні.
Молодший Дамблдор, здається, когось чекав; і справді, за кілька секунд після їхнього прибуття у двері постукали, і він сказав:
- Заходь.
Гаррі ледве встиг стримати зойк. До кабінету зайшов Волдеморт. Його риси не були ще схожі на те, що виринуло на очах у Гаррі з великого кам'яного казана два року тому; очі не були ще яскраво-червоні, лице не було ще таке змієподібне, ще не нагадувало маску, але це вже не був колишній вродливий Том Редл. Обличчя ніби хтось обпалив і розмив; було воно воскове й дивно викривлене, білки очей набрали незмінного кровожерливого виразу, хоч зіниці ще не перетворилися на добре знайомі Гаррі щілинки. Волдеморт був у довгому чорному плащі, а обличчя мав бліде, наче сніг, що поблискував у нього на плечах.
Дамблдор за письмовим столом не виявив ані найменшого подиву. Очевидно, про цей візит було домовлено заздалегідь.
- Добрий вечір. Томе, - невимушено привітався Дамблдор. - Може, сядеш?
- Дякую. - сказав Волдеморт і сів, куди йому показав Дамблдор… на той самий стілець, з якого щойно встав у теперішньому часі Гаррі. - Я чув. ти став директором.- сказав він трохи пронизливішим і холоднішим, ніж досі, тоном. - Гідний вибір.
- Я радий, що ти схвалюєш, -усміхнувся Дамблдор. - Що тобі запропонувати випити?
- Я б не відмовився, - відповів Волдеморт. - Дорога була далека.
Дамблдор підвівся і підійшов до шафи, у якій тепер три мав сито спогадів, але тоді там було повно-повнісінько пляшок. Подав Волдемортові келих з вином, налив і собі, а тоді повернувся у своє крісло.
- Отже, Томе… чим я заслужив на таку приємність? Волдеморт, потягуючи вино, відповів не відразу.
- Мене вже не називають Том,-сказав нарешті він. - Тепер я відомий під ім'ям…
- Я знаю, під яким ім'ям ти відомий, - чемно всміхнувся Дамблдор. -Але для мене ти назавжди залишишся Томом Редлом. Нас часто дратує у старих учителях, що вони не забувають, з чого починали їхні вихованці.
Він підняв келих, мовби п'ючи за Волдеморта; той залишався незворушним.
Проте Гаррі відчув, що атмосфера в кімнаті трохи змінилася: Дамблдорова відмова вживати обране Волдемортом ім'я сприймалася як заборона Волдеморту диктувати умови зустрічі, і Гаррі бачив, що Волдеморт саме так це й зрозумів.
- Я здивований, що ти так довго тут тримаєшся, - сказав Волдеморт після короткої паузи. - Мені завжди було цікаво, чому такий чаклун, як ти, ніколи не мав бажання покинути цю школу.
- Бо для такого чаклуна, як я, - відповів Дамблдор, усміхаючись. - немає нічого важливішого, ніж передавати древні знання, формувати й відточувати юну свідомість. Якщо я не помиляюся, тебе теж колись вабила роль учителя.
- І зараз вабить, - відповів Волдеморт. - Я просто дивувався, чому ти… до тебе так часто звертаються за порадами з міністерства, тобі, здається, двічі пропонували посаду міністра…
- Якщо точніше, то тричі, - виправив Дамблдор. - Але міністерська кар'єра мене ніколи не приваблювала. І знову, мені здається, в цьому ми схожі.
Волдеморт без посмішки кивнув головою і відпив ще ковточок вина.
Дамблдор не порушував мовчанки, що запала між ними, але з доброзичливим виглядом чекав, коли заговорить Волдеморт.
- Я повернувся, - сказав той за якийсь час, - пізніше, мабуть, ніж цього очікував професор Діпіт… однак я по вернувся, щоб знову попросити те, чого не зміг отримати тоді через мій, за його словами, надто юний вік. Я при йшов попросити в тебе дозволу повернутися в цей замок, щоб стати вчителем. Ти, мабуть, знаєш, що я багато чого бачив і багато чого здійснив після того, як звідси пішов. Я можу показати й розказати твоїм учням таке, чого вони не навчаться від жодного іншого чаклуна.
141 
