142 
Дамблдор довго дивився на Волдеморта поверх келиха, перш ніж знову заговорив.
- Так, я знаю, що ти багато чого бачив і багато чого здійснив після того, як звідси пішов, - спокійно погодився він. - Чутки про твої діяння, Томе, дійшли до твоєї старої школи. Мені б не хотілося вірити, що вони правдиві бо дай наполовину.
На Волдемортовім обличчі не ворухнувся жоден м'яз, коли він прорік:
- Велич викликає заздрість, заздрість породжує злобу, злоба плодить брехню. Ти мав би це знати, Дамблдоре.
- То ти називаєш «величчю» те, що робиш?-делікатно запитав Дамблдор.
- Безперечно, - відповів Волдеморт. і його очі спалахнули червоним полум'ям. -Я експериментував; я бував на межі й сягав чарами туди, де ніхто ще не наважувався бувати…
- Певними чарами. - спокійно виправив його Дамблдор. - Певними, Бо є такі чари, щодо яких ти залишаєш ся… вибач мені… цілковитим неуком.
Волдеморт уперше посміхнувся. Це був глузливий ви щир, зловісний оскал-гірший за найлютіший погляд.
- Давня суперечка, - м'яко сказав він. - Одначе, Дамблдоре. я ще не бачив підтверджень твого припущення, що любов могутніша за мої чари.
- Можливо, ти не там шукав? - припустив Дамблдор. -А де ж знайти краще місце для моїх пошуків, ніж тут,
у Гоґвортсі? - запитав Волдеморт. - Дозволиш мені по вернутися? Дозволиш мені поділитися своїми знаннями з учнями? Я пропоную тобі себе і свій талант. Я в твоєму розпорядженні…
Дамблдор підняв брови.
- А що буде з тими, хто зараз у твоєму розпорядженні? Що станеться з тими, хто називає себе… ходять такі чутки… смертежерами?
Волдеморт, як помітив Гаррі, не сподівався, що Дамблдор про це знає; Волдемортові очі знову спалахнули червоним, а щілинки-ніздрі сіпнулися.
- Мої друзі, - сказав він після секундної паузи. - робитимуть свою справу й без мене.
- Я радий, що ти вважаєш їх друзями, - сказав Дамблдор. - Бо в мене склалося враження, що вони твої слуги.
- Ти помиляєшся, - заперечив Волдеморт.
- Отже, якщо я вирішу відвідати сьогодні «Кабанячу голову», то не побачу там, як їхня компанія… Нот, Розьє, Мульцибер, Дологов… чекає твого повернення? Справді вірні друзі, якщо в такий сніг серед ночі забралися так далеко лише для того, щоб побажати тобі успіху у спробі здобути посаду вчителя.
Поза сумнівом. Волдемортові було неприємно довідатися, що Дамблдор детально знає, з ким він подорожує; однак він блискавично опанував себе. -Ти, як завжди, всезнаючий, Дамблдоре.
- Та ні, просто товаришую з тамтешнім шинкарем, - просто сказав Дамблдор.-А зараз, Томе…
Дамблдор поставив порожнього келиха й випростався в кріслі, склавши докупи в характерному жесті кінчики пальців.
- …поговорімо відверто. Чому ти прибув серед ночі, оточений посіпаками, проситися на роботу, якої, як ми з тобою знаємо, ти зовсім не прагнеш?
Волдеморт зобразив холодне здивування.
- Роботу, якої не прагну? Та навпаки, Дамблдоре, я на віть дуже її прагну.
- Так, ти прагнеш повернутися в Гоґвортс, але не хочеш бути вчителем - так само, як не хотів ним бути у вісімнадцять років. Чого тобі треба. Томе? Хоч раз попроси відверто.
Волдеморт посміхнувся.
- Якщо не хочеш давати мені роботу…
- Та вже ж не хочу, - підтвердив Дамблдор. - І не сумніваюся, що ти цього й очікував. Проте ти прийшов, ти попросив, а отже, ти маєш якусь мету.
Волдеморт звівся на ноги. Він уже зовсім не був схожий на Тома Редла; обличчя його пашіло люттю. -То це останнє твоє слово?
- Останнє, - теж підвівся Дамблдор.
- Тоді нам більше нема про що говорити.
- Нема, - погодився Дамблдор, і його обличчя оповив глибокий смуток. - Давно минув той час, коли я ще міг налякати тебе палаючою шафою й примусити розплатитися за твої злочини. А якби я цього хотів. Томе… як би я хотів…
Ще мить, і Гаррі закричав би, попереджаючи Дамблдора: він був упевнений, що Волдемортова рука смикнулася до кишені з чарівною паличкою; але ця мить минула, Волдеморт повернувся спиною, вийшов і двері за ним зачинилися.
Гаррі відчув, як Дамблдорові пальці знову стиснули його руку, й за кілька секунд вони вже стояли у тім самім кабінеті, лише на підвіконні не було снігу, а Дамблдорова рука знову була чорна й нежива.
- Навіщо? - одразу запитав Гаррі, дивлячись Дамблдорові у вічі. - Навіщо він приходив? Ви про це дізналися?
- Маю певні здогади, - відповів Дамблдор. - але не більше.
- Які здогади, пане директоре?
- Розкажу тобі, Гаррі, тоді, як здобудеш отой спогад професора Слизорога, - сказав Дамблдор. - Коли мати меш цю останню частинку складанки, все, сподіваюся, стане ясно… нам обом.
142 
