64 
— Вигляд у тебе і справді кепськуватий, — стурбовано поглянула на Гаррі Герміона.
— Та ні, зі мною все о’кей.
— Послухай, Гаррі, — Герміона перезирнулася з Роном, — тебе, звичайно, засмутило все те, що ти почув учора, але благаю: не роби ніяких дурниць.
— Наприклад? — запитав Гаррі.
— Наприклад, не варто самому шукати Блека, — сказав Рон.
Гаррі промовчав. Було зрозуміло, що вони готувалися до розмови, поки він спав.
— Гаррі, ти ж не шукатимеш його, ні? — допитувалася Герміона.
— Бо Блек не вартий, щоб через нього вмирати, — додав Рон.
Гаррі глянув на друзів. І як вони не розуміють?!
— Знаєте, що я чую, коли поруч дементор?
Рон з Герміоною стривожено похитали головами.
— Я чую, як кричить моя мама, благаючи Волдеморта пощадити мене. Коли б ви отак почули останні слова своєї матері, яку ось–ось уб’ють, ви б ніколи не змогли цього забути. А якби ви раптом дізналися, що виказав її Волдемортові їхній найкращий приятель…
— Але ж ти нічого не можеш зробити! — вигукнула приголомшена Герміона. — Блека впіймають дементори, і він повернеться до Азкабану і… так йому й треба!
— Ти чула, що казав Фадж. Азкабан не впливає на Блека так, як на інших. Це для нього ніяке не покарання!
— І що ти задумав? — відверто стривожився Рон. — Хочеш його… вбити, чи що?
— Не мели дурниць, — запанікувала Герміона. — Гаррі не збирається нікого вбивати, правда, Гаррі?
Гаррі знову не відповів. Він і сам не знав, що робити. Зрозуміло одне: не можна сидіти склавши руки, поки Блек розгулює на волі.
— Мелфой у курсі, — раптом промовив він. — Пам’ятаєте, що він мені сказав на настійках? «На твоєму місці, я б сам його вислідив… і помстився б».
— І ти послухаєш Мелфоя, а не нас? — обурився Рон. — Згадай, що отримала мама Петіґру по смерті сина? Орден Мерліна першого ступеня і Петіґрів палець у коробочці… Тато розповідав, що більше нічого не знайшли. Цей Блек шалений і дуже небезпечний…
— Мелфоєві, мабуть, розповів його батечко, — правив своєї Гаррі, не слухаючи Рона. — Старий Мелфой входив у найближче оточення Волдеморта…
— Ти що, не можеш казати «Відомо–Кого»? — не стримався Рон.
— …отже, Мелфої знали, що Блек працює на Волдеморта…
— …і Мелфой стрибав би з радості, якби тебе розірвало на мільйон шматочків, як Петіґру! Зрозумій, Мелфой дуже на це сподівається, особливо перед матчем.
— Гаррі, прошу… — зі сльозами на очах благала Герміона, — не роби дурниць. Блек жахливий чоловік! Навіщо тобі встрягати в халепу?! Блек лише цього й чекає… Твої мама з татом не бажали б тобі біди, правда? Вони б нізащо не дозволили тобі розшукувати Блека!
— Я ніколи не дізнаюся, чого вони хотіли, бо завдяки Блекові я так ніколи з ними й не розмовляв, — відрубав Гаррі.
Запала тиша, а Криволапик солодко потягся, виставивши пазурі. Ронова кишеня затремтіла.
— Послухайте, — вирішив змінити тему Рон, — уже ж канікули! Скоро Різдво! Давайте… давайте відвідаємо Геґріда. Ми не були в нього сто років!
— Ні! — відразу заперечила Герміона. — Гаррі не повинен виходити з замку…
— Так–так, ходімо, — підвівся з крісла Гаррі, — я якраз запитаю, чому це він ніколи не згадував Блека, коли розповідав мені про батьків!
Але Рон не збирався й далі розмовляти про Блека.
— Може, краще зіграємо в шахи, — спохопився він, — або в плюй–камінці. Персі залишив свій набір…
— Ні, йдемо до Геґріда, — рішуче мовив Гаррі.
Вони взяли зі своїх спалень плащі, пролізли крізь портретний отвір («До бою, боягузливі цуцики!»), перетнули порожній замок і вийшли через дубові двері надвір.
Йдучи засніженим полем, вони залишали неглибокі сліди в іскристо–пухнастій сніговій ковдрі, а їхні шкарпетки й поли плащів промокли й зашкарубли на морозі. Заборонений ліс стояв як зачарований: кожне дерево було присипане сріблом, а Геґрідова хатинка нагадувала глазурований торт.
Рон постукав, але ніхто не обізвався.
— Невже він кудись пішов? — засмутилася Герміона, тремтячи від холоду.
Рон притулив вухо до дверей.
— Там якісь дивні звуки. Послухайте: це Іклань?..
Гаррі й Герміона теж притулилися до дверей. Зсередини долинало глухе уривчасте завивання.
— Може, краще піти когось покликати? — стривожився Рон.
— Геґріде! — Гаррі затарабанив у двері. — Ти тут?
Почулися важкі кроки і двері, зарипівши, відчинилися. Перед ними стояв Геґрід з червоними запухлими очима. Сльози стікали по його шкіряній камізельці.
64 
