68 
— Веселого Різдва! — привітав Дамблдор Гаррі, Рона й Герміону. — Нас тут так мало, що не було сенсу виставляти всі столи… сідайте, сідайте!
Друзі вмостилися разом скраю столу.
— Хлопавки! — завзято вигукнув Дамблдор і простяг Снейпові велику сріблясту. Той неохоче взяв її і потяг за нитку. Пролунав постріл, наче з рушниці, а з хлопавки вилетів гостроверхий відьомський капелюшок з плюшевим яструбом на вершку.
Гаррі згадав ховчика, і вони з Роном обидва усміхнулися. Снейп стис губи і підштовхнув капелюшок Дамблдорові, котрий миттю надів його замість свого.
— Смачного! — запросив він усіх до обіду, сяючи усмішкою.
Коли Гаррі накладав собі смаженої картоплі, двері знову відчинилися і в залу, мов на коліщатках, впливла професорка Трелоні. Задля такої оказії вона вдяглася в зелену сукню з блискітками і тепер ще більше скидалася на велику яскраву комаху.
— Сивіло, яка приємна несподіванка! — підвівся з–за столу Дамблдор.
— Я споглядала магічний кристал, директоре, — мовила професорка Трелоні своїм містичним потойбічним голосом, — і на превеликий подив побачила себе: я покидаю свою самотню трапезу і приєднуюся до вас. Хіба могла я опиратися велінню долі? Я відразу поспішила сюди, і дуже перепрошую за запізнення.
— Нічого, нічого, — приказував Дамблдор, поблискуючи очима. — Зараз я влаштую тобі крісло…
І він чарівною паличкою накреслив у повітрі крісло, яке перекрутилося кілька разів, а тоді приземлилося між професорами Снейпом і Макґонеґел. Однак професорка Трелоні не поспішала сідати. Вона обвела всіх своїми величезним очима і раптом тихенько зойкнула.
— Ой, я не посмію сідати, директоре! Нас тоді буде тринадцятеро! Що може бути гірше?! Не забувайте: коли тринадцять осіб обідають разом, хто перший підведеться, той перший і помре!
— Ми ризикнемо, Сивіло, — нетерпляче озвалася професорка Макґонеґел. — Сідай, бо захолоне індичка.
Професорка Трелоні, тропіки повагавшись, опустилася в порожнє крісло. Вона заплющила очі й міцно стисла губи, мовби чекала, що в стіл зараз влучить блискавка. Професорка Макґонеґел піднесла до супниці ополоника.
— Бажаєш потрушків, Сивіло?
Але Трелоні мовби й не чула. Вона розплющила очі, глянула довкола і поцікавилась:
— А де ж наш любий професор Люпин?
— Боюся, що він знову занедужав, — сказав Дамблдор, припрошуючи всіх до трапези. — От бідолаха: захворіти на саме Різдво!
— Але ж ти, Сивіло, мусила про це знати? — підняла брови професорка Макґонеґел.
Трелоні кинула на неї холодний погляд.
— Авжеж, я знала, Мінерво. Але не стану ж я хизуватися перед вами своїми знаннями. Я рідко демонструю свій дар володіння Внутрішнім Оком. Навіщо дратувати інших?
— Он воно що! — в’їдливо мовила Макґонеґел.
— Якщо хочеш знати, Мінерво, — в голосі професорки Трелоні зненацька пропала звична потойбічність, — я бачила, що бідолашному Люпину не довго ще бути з нами. Здається, він і сам це усвідомлює. Коли я запропонувала йому погадати на кришталевій кулі, він просто втік…
— Уявіть собі! — зіронізувала Макґонеґел.
— Сумніваюся, що професорові Люпину загрожує якась небезпека, — бадьорим, але різкішим, ніж завше, голосом втрутився Дамблдор, поклавши край сварці між двома професорками. — Северусе, ти приготував для нього зілля?
— Так, директоре, — відповів Снейп.
— От і добре! — зрадів Дамблдор. — Отже, він швидко одужає… Дереку, а чи куштував ти ці мисливські ковбаски? Вони такі, що пальчики оближеш.
Хлопчина–першокласник яскраво почервонів — адже Дамблдор звернувся безпосередньо до нього! — і тремтячими руками присунув тарілку з ковбасками.
Впродовж усієї двогодинної різдвяної трапези професорка Трелоні поводилася майже нормально. Гаррі й Рон у капелюхах, що вилетіли з хлопавок, мало не лускали від скуштованих страв. Вони перші підвелися з–за столу. І тут Трелоні голосно вигукнула.
— Любі мої! Хто з вас підвівся перший? Хто?
— Не знаю, — завагався Рон, тривожно глянувши на Гаррі.
— Не думаю, що це має якесь значення, — холодно мовила професорка Макґонеґел. — Хіба що за дверима причаївся божевільний лісоруб, готовий зітнути голову першому, хто звідси вийде.
Зареготав навіть Рон. Професорка Трелоні була ображена до глибини душі.
— Йдемо? — звернувся Гаррі до Герміони.
— Ні, — буркнула Герміона. — Я хочу сказати два слова професорці Макґонеґел.
68 
