66 
Він замовк і лише сьорбав чай. Гаррі, Рон і Герміона затамували дихання: Геґрід уперше згадав про своє коротке перебування в Азкабані.
— Там, мабуть, жахливо, так? — боязко спитала Герміона.
— Ви собі й не уявляєте, — неголосно відповів Геґрід. — Ніколи ще не був у такому місці. Думав, шо вже почав божеволіти. Згадував про всякі жахіття… як мене вигнали з Гоґвортсу.. як помер тато… як я мусив відпустити Норберта…
На його очах виступили сльози. Норбертом звали дракончика, якого Геґрід колись виграв у карти.
— Побудеш там і починаєш забувати, хто ти. Життя втрачає сенс. Я тілько мріяв померти уві сні… Коли мене випустили, я ніби знову си народив, ніби в потічку скупався, мені ще ніколи не було так файно. А ті дементори, до речі, не хтіли мене відпускати.
— Але ж ти був не винний! — здивувалася Герміона.
Геґрід пирхнув.
— Думаєш, їх то цікавит? Доки вони там мают кілька соток людей, щоб висмоктувати з них усю радість, їм наплювати, хто винний, а хто ні.
Геґрід мовчки втупився в кухоль, а тоді тихенько додав:
— Хтів відпустити Бакбика… най би собі десь полетів… Але як пояснити гіпогрифови, що йому треба знайти схованку? І я… я… боюся порушити закон… — Він глянув на друзів очима, повними сліз. — Не хочу знов потрафити в Азкабан.
* * *
Хоч відвідини Геґріда були й не дуже радісні, але вони вплинули на Гаррі саме так, як на це сподівалися Рон і Герміона. Він, звичайно, не забув про Блека, але тепер гаряче готувався допомогти Геґрідові виграти суд. На другий день вони втрьох пішли в бібліотеку, і принесли в порожню вітальню цілу гору книжок, які могли знадобитися для захисту Бакбика. Перед палаючим каміном вони гортали сторінки запорошених фоліантів, де описувалися найвідоміші суди над хижими звірями. Час від часу, натрапивши на якусь цікавинку вони перемовлялися.
— Ось тут є дещо… судовий розгляд 1722 року… але гіпогрифа визнали винним… фу–у, гляньте, що з ним зробили…
— А може, це знадобиться: 1296 року на когось напав мантикор, і його навіть не затримали… ой… ні… не затримали тому, що всі боялися до нього підійти.
А замок тим часом прикрашали до Різдва, незважаючи на те, що милуватися розкішними прикрасами було майже нікому. У коридорах висіли гірлянди гостролиста й омели, лицарські обладунки сяяли загадковим світлом, а у Великій залі виблискували золотистими зірками дванадцять різдвяних ялинок. Коридори просякли спокусливими ароматами святкових наїдків, навіть Скеберс вистромив носа з Ронової кишені і ласо принюхувався.
Різдвяного ранку Рон кинув у Гаррі подушкою і розбудив його.
— Агов! Дарунки!
Гаррі нап’яв окуляри і примружився, щоб краще розгледіти в напівтемряві купку дарунків біля свого ліжка. Рон зі своїх уже здирав обгортки.
— Ще один светр від мами… і знову темно–бордовий… глянь, ти теж, мабуть, отримав светра.
Рон не помилився. Місіс Візлі прислала Гаррі яскраво–червоного плетеного светра з ґрифіндорським левом на грудях, а ще солодких пиріжків, різдвяного торта й коробочку грильяжу. Відсунувши це все, Гаррі побачив на підлозі довгий тонкий пакунок.
— Що це? — поцікавився Рон, тримаючи в руках нові темно–бордові шкарпетки.
— Не знаю…
Гаррі розірвав обгортку і зойкнув — на простирадло випала розкішна, блискуча мітла. Рон упустив шкарпетки і зіскочив з ліжка.
— Не може бути!!! — аж захрип він з подиву.
Це була «Вогнеблискавка», та сама омріяна «Вогнеблискавка», милуватися якою Гаррі ходив щодня, коли мешкав на алеї Діаґон. Він узяв мітлу в руки. Відчув, як вібрує держак, і відпустив його. Мітла повисла в повітрі якраз на такій висоті, щоб зручно було сідати. На кінці держака золотів реєстраційний номер, а березові прутики були гладесенькі і обтічні.
— Хто її тобі прислав?
— Глянь, може, там є картка, — попросив Гаррі.
Рон роздер обгортку.
— Нема. Господи, і хто це вгатив у тебе стільки грошей?
— Ну–у… — сказав ошелешений Гаррі, — б’юся об заклад, що не Дурслі.
— А може, Дамблдор? — припустив Рон, що очманіло крутився довкола «Вогнеблискавки». — Колись він отак без підпису прислав тобі плащ–невидимку…
— Але то був батьків плащ, — засумнівався Гаррі. — Дамблдор просто мені його передав. Він не став би витрачати на мене сотні ґалеонів. Він не може дарувати учням такі шикарні речі…
— Тому він і приховав, що це від нього! — доводив своє Рон. — Щоб, бува, якийсь придурок типу Мелфоя не звинуватив директора, що він має своїх улюбленців. О–о, Гаррі… — розреготався раптом Рон, — уявляєш, коли Мелфой побачить тебе на цьому! Та він вкаляється від заздрості! Це ж мітла міжнародного рівня!
66 
